Розділ «Частина перша»

— Щось ніби. В інтерпретації Нел Ебботт. Її інтерпретація вибраних подій. Її… погляд на речі. Як я казав, щось недолюблюють тут такі історії. Хай там як, а копії того, що вона написала, маємо. Одна з наших констеблів вам дасть. Спитайте Келлі Бакен — там, ближче до входу. Річ у тому, що вона поміж іншого пише і про Кейті Віттекер, яка покінчила з життям у червні. Кейті була близькою подругою Ліни Ебботт, а Луїза, її мати — колись дружила з Нел. Вони посварилися, схоже, через книжку Нел, а коли Кейті загинула…

— Луїза її звинувачувала, — сказала я. — Вона вважає, що все через Нел.

Він кивнув:

— Так і є.

— То мені треба тоді поговорити з нею, з Луїзою.

— Ні, — відказав він, не зводячи очей з екрана. — Це зроблю я. Я її знаю. Я вів розслідування смерті її дочки.

Знову запала довга мовчанка. Він мене не відпускав, то я врешті заговорила:

— Чи були підозри, що до смерті Кейті ще хтось причетний?

Він похитав головою.

— Ні. Наче не було зрозумілої причини, але, як ви знаєте, її часто й нема. Принаймні такої, яка зрозуміла тим, хто зостався жити. Однак вона залишила записку, попрощалася, — він провів рукою по очах. — То була просто трагедія.

— Отже, цього року в річці загинули дві жінки? — сказала я. — Дві жінки, знайомі між собою, пов’язані… — інспектор нічого не сказав, навіть не дивився на мене, і я не була певна, чи він мене слухає. — А скільки ж їх там загинуло? Усього?

— Відколи? — знову похитав він головою. — Вам від якого часу цифра потрібна?

Як я і казала, охрініти можна.

Я завжди трохи боялася тебе. Ти знала це, ти насолоджувалася моїм страхом, насолоджувалася владою наді мною, яку він давав тобі. Тож, думаю, незважаючи на обставини, тебе цей день дуже потішив би.

Мене попросили розпізнати тіло — зголосилася Ліна, але вони їй відмовили, так що я змушена була погодитися. У палаті більше не було нікого. І хоча я не хотіла тебе бачити, я знала, що мушу, бо краще вже бачити тебе, ніж уявляти; жахи, що виникають у голові, завжди набагато страшніші, ніж те, що є. І мені потрібно було тебе побачити, бо ми обидві знаємо: доти я не повірю, не зможу повірити, що тебе не стало.

Ти лежала на каталці посеред холодної кімнати, і твоє тіло було накрите блідо-зеленим простирадлом. Там стояв молодий чоловік у халаті, він кивнув мені й жінці-детективу, а вона — йому. Коли він простягнув руку, щоб відгорнути простирадло, я затамувала подих. Не пригадаю більшого страху від самого дитинства.

Я очікувала, що ти стрибнеш на мене.

Ти не стрибнула. Ти була нерухома і прекрасна. На твоєму обличчі завжди було так багато — стільки виразності, радості чи отрути — і це все й досі було там, сліди цього; ти лишалася собою, досконалою, як раніше, а потім мене мов громом вразило: ти стрибнула.

Ти стрибнула?

Ти стрибнула?