Розділ «Борва мечів»

Він спинився, почувши іржання коня.

— У стайні є коні. Принаймні один.

«А мені й одного досить, щоб лишити цю соковиту ягідку далеко позаду.»

— Подивимося, чи нема когось удома, ну ж бо?

Не чекаючи на відповідь, Хайме закрокував пришибом, зателенькав кайданами, приклався плечем до дверей, розчахнув їх…

…і опинився віч-на-віч із напнутим і зарядженим арбалетом. Позаду арбалета виднівся кремезний хлопець років п’ятнадцяти.

— Лев, риба чи вовк? — вимогливо запитав хлопчак.

— Краще каплун. Давно про нього мрію. — Хайме почув, як супутники заходять слідом. — До речі, арбалет — зброя боягуза.

— Нехай. А груди вам прохромить однаково.

— Може, прохромить. Але доки ти натягнеш його вдруге, мій родич розкидає твої тельбухи підлогою.

— Не треба лякати хлопця! — примирливо закликав пан Клеос.

— Ми не хочемо нікому зла, — мовила дівка. — І маємо гроші заплатити за питво та їжу.

Вона витягла срібну монету з гамана і показала хлопцеві. Той глянув підозріливо спершу на срібняка, потім на кайдани Хайме.

— А цей чого у залізах?

— Арбалетників кількоро вбив, — відповів Хайме. — Пиво маєте?

— Маємо. — Хлопець опустив арбалета на піввершка. — Відстібніть паси з мечами і зроніть додолу. Тоді, може, погодуємо.

Він посунувся і глянув крізь товсті, дзвінкових обрисів віконні скельця, чи немає знадвору ще когось.

— То вітрило кольорів Таллі.

— Ми пливемо з Водоплину.

Брієнна відстібнула пряжку на пасі з мечем і впустила його з брязкотом на підлогу. Пан Клеос наслідував її приклад.