Розділ «Борва мечів»

— Ти цибульний перемитник, друже! Хіба це твоя справа — підкрадатися й тицяти ножем? А ще ти хворий — як ти втримаєш того ножа? Знаєш, що тобі зроблять, якщо упіймають? Ми там горіли на річці, а королева тут палила зрадників. «Слуги пітьми» — ось як вона кликала тих бідолах. А червона жінка співала, поки підпалювали багаття.

Давос не здивувався. «Я знав» — подумав він, — «знав і без нього».

— Вона узяла з підвалів князя Сонцезора, — здогадався він, — і синів Губарда Кручака.

— Таки-так. І спалила їх. І тебе теж спалить. Якщо ти вб’єш червону жінку, тебе спалять задля помсти. А якщо не впораєшся, тебе спалять за спробу. Вона співатиме, а ти верещатимеш, а потім помреш. А ти ж щойно повернувся до життя!

— Тому я і повернувся, — відповів Давос. — Саме задля цього. Щоб покласти край Мелісандрі з Асшаю та її чорним справам. Навіщо б море виплюнуло мене зі свого черева? Ти знаєш Чорноводу затоку незгірш мене, Саане. Жоден керманич при здоровому глузді ніколи не поведе корабель крізь списи морського царя, бо розтрощить собі дно. «Танок Шаяли» ніколи б не опинився поруч зі мною випадково.

— Його приніс вітер, — уперто наполягав Саладор Саан, — вітер, та й годі! Вітер відніс галеру надто далеко на південь.

— А хто надіслав цей вітер? Кажу тобі, Саладоре — до мене промовляла Матір.

Старий лисенієць блимнув очима.

— Та ж твоя мати скільки років як померла…

— Вишня Мати, Саане! Вона благословила мене сімома синами, а я дозволив її спалити. Вона сама розмовляла до мене. «Ми викликали вогонь» — казала вона. І тінь. Ми викликали ще й тінь. Я на власних веслах провіз Мелісандру до Штормоламу і бачив, як вона виродила пекельне жахіття.

Давос досі бачив у нічних жахах, як кощаві чорні руки витикаються між її стегон і допомагають істоті вивільнитися з великого круглого черева.

— Вона вбила Кресена, князя Ренлі, хороброго воїна Корнія Пенроза. І моїх синів теж. Час тепер їй загинути від чиєїсь руки.

— Від чиєїсь, так, — погодився Саладор Саан. — Але не твоєї! Ти слабкий, наче дитина, і геть не воїн. Благаю тебе, лишайся тут. Ми побалакаємо, попоїмо, а тоді, може, попливемо до Браавосу і винаймемо для цієї справи Безликого, чому б ні? Але ти сам… ні, ти мусиш сісти і попоїсти.

«Він робить справу тільки важчою» — втомлено подумав Давос, — «наче вона від початку була легкою».

— Жага помсти переповнює мене, Саладоре. Ніщо більше не вміщується — навіть їжа не лізе до рота. Відпусти мене. Заради нашої дружби — побажай, щоб мені щастило, і відпусти.

Саладор Саан рвучко зіп’явся на ноги.

— Ніякий ти мені не друг — ось що я тобі скажу. Коли ти загинеш, хто муситиме везти твій прах і кістки до твоєї пані дружини і розповідати їй, як вона втратила чоловіка і чотирьох синів? Старий нещасний Саладор Саан, ось хто! Та нехай, хоробрий пане лицарю — біжи собі до своєї могили. Я зберу твої кісточки у лантух і віддам решті твоїх синів — аби мали що носити у мішечках на шиї. — Він сердито махнув рукою з перснями на усіх пальцях. — Іди собі. Забирайся геть, куди сам знаєш!

Давосові не хотілося прощатися у такий спосіб.

— Саладоре…

— Та йди вже! Краще б ти, звісно, лишився зі мною. Але якщо вже надумався, то іди геть.