Розділ «Борва мечів»

— Дракони — не менший скарб і диво у Астапорі, ніж у Карфі. Може, станеться так, що невільникарі засиплють вас подарунками, як карфійці. А якщо ні… на цих кораблях є трохи більше, ніж ваші дотракійці з кіньми. Я на власні очі бачив безліч різноманітного карфійського краму: сувої шовку і оберемки тигрових шкур, бурштин і різьблений нефрит, шапран, миро… Невільники, ваша милосте, дешеві, а тигрові шкури коштують чимало.

— Але ті тигрові шкури належать Іліріо, — заперечила Дані.

— Іліріо — вірний друг домові Таргарієн.

— Тим паче не варто красти його добро.

— Навіщо потрібні багаті друзі, якщо їхні багатства не служать вашій меті, моя королево? Магістрат Іліріо буде другим Цзаро Чжуаном Даксосом, хіба що з чотирма підборіддями, якщо вам відмовить. Його відданість вашій справі — якщо вона справжня, а не облудна — не дозволить йому сердитися на вас за три посудини різного мотлоху. Немає кращого застосування для його тигрових шкур, ніж купити вам серце майбутнього війська.

«А й справді.» Дані відчула дивне піднесення.

— Але ж у такому далекому поході на нас чигатиме безліч небезпек…

— На морі їх теж удосталь. Південними морями нишпорять пірати і грабіжники усіх кольорів, а північніше від Валірії у Димливому морі живуть страшні гемони. Наступний шторм може розкидати нас на всі боки, або й потопити, з безодні може випливти кракен і затягти кораблі під воду… або знову припиниться вітер, і ми помремо від спраги, марно чекаючи на його повернення. У поході суходолом є свої небезпеки, моя королево, але вони аж ніяк не страшніші за ці.

— А що як капітан Гролео відмовиться повернути? А що зроблять Арстан і Могутній Бельвас?

Пан Джораг підвівся і відказав:

— То може, час уже не мучити себе запитаннями, а взнати відповідь?

— Так! — вирішила вона. — Саме так я і вчиню!

Дані відкинула ковдру і схопилася з лави.

— Негайно піду до капітана і накажу пливти до Астапору!

Вона схилилася над скринею, відкинула ляду і схопила перше вбрання, що трапилося до рук — вільні шальвари піщаного шовку.

— Ану дайте-но мені мій пас із блях, — наказала вона Джорагові, натягуючи штани на стегна. — І лейбика…

Вона не доказала, бо обернулася до пана Джорага, і саме цієї миті він її обійняв.

— Ой, — тільки й спромоглася вимовити Дані. А тоді лицар пригорнув її до себе і притиснув свої вуста до її. Він пахкотів сіллю, потом, вичиненою шкірою. Джораг тримав її так міцно, що залізні нюти на лицарському кубраку вп’ялися їй у груди. Одна рука обіймала її за плечі, інша ковзнула спиною нижче, до попереку і стегон. Вуста наче самі собою відкрилися під його язиком. «Бородою коле» — подумала вона, — «але цілує солодко». Дотракійці борід не мали — самі лише довгі вуса. І цілував її раніше тільки хал Дрого. «Не варто йому так чинити. Я його королева, а не його коханка.»

Поцілунок був довгий, хоч Дані й не сказала б, скільки часу він тривав насправді. Коли пан Джораг нарешті її пустив, вона ступила швидкий крок назад.

— Ви… ви не мали б…