Розділ «Борва мечів»

«Мені досить» — подумав Бран. Йому подобалося у Літовій шкурі більше, ніж у своїй власній. — «Який зиск бути перевертнем, коли не можна перевернутися на того, хто тобі до серця понад усе?»

— То ти пам’ятатимеш? Наступного разу лиши позначку на дереві. На якому — не важить, аби лишив.

— Лишу. Я пам’ятатиму. Якщо хочеш, повернуся туди зараз і зроблю. Цього разу я не забуду.

«Але спершу з’їм свого оленя і трохи поборюкаюся з тими малими вовчиськами.»

Йоджен заперечливо хитнув головою.

— Ні, краще тобі лишитися тут і попоїсти. Власним ротом. Варг не може жити з того, що їсть його звір.

«А тобі звідки знати?» — зневажливо подумав Бран. — «Ти ніколи не був варгом і не відаєш, що воно таке.»

Зненацька Ходор скочив на ноги, трохи не розбивши голову на склепінчастій, схожій на барило стелі.

— ХОДОР! — заволав він і побіг до дверей.

Але перш ніж він їх дістався, двері штовхнула Мейра і ступила досередини, до їхнього спільного притулку.

— Ходор-ходор, — мовив до неї велетень-стайняр, вишкіривши зуби.

Мейра Троск мала шістнадцять років віку і була дорослою жінкою, але зростом не перевищувала свого брата. Коли Бран спитав її, чому вона така маленька, Мейра відповіла, що усі болотники невеличкі на зріст. Дівчина мала брунатне волосся, зелені очі й пласкі, наче в хлопчика, груди. Рухалася вона так зграбно та спритно, що Бран міг тільки милуватися і заздрити. Мейра носила при боці довгого гострого кинджала, та битися понад усе полюбляла тонкою тризубою жаб’ячою сандолею в одній руці й плетеною сіткою в іншій.

— А хто в нас хоче їсти? — грайливо запитала вона, підіймаючи перед собою здобич: двох невеличких сріблястих пстругів та шістьох товстих зелених жаб.

— Я хочу, — відповів Бран.

«Якби ж лише не жаб.» У Зимосічі, коли ще не трапилося найгіршого, Вальдери казали, що від жабоїдства зуби стають зелені, а під пахвами росте мох. Йому стало цікаво, чи живі обидва Вальдери. Їхніх трупів у Зимосічі він не бачив… але трупів там лежало безліч, а всередині будівель вони не шукали.

— То мабуть, треба тебе погодувати. Допоможеш почистити здобич, Бране?

Він кивнув. Сердитися на Мейру було важко — вона була значно веселіша за свого брата і завжди вміла змусити його всміхнутися, а сама нічого не боялася і ніколи не гнівалася. «Зате Йоджен…» Йоджен Троск міг налякати будь-кого. Вдягався він у все зелене, очі мав тьмяні, глибокі, схожі кольором на мох. І бачив зелені сни. А те, що Йоджен бачив у снах, справджувалося. «От хіба що він бачив мене мертвим, а я живий.» Утім, про людське око — справді ніби мертвий.

Йоджен вислав Ходора по дрова і склав невеличке вогнище, поки Бран та Мейра чистили рибу й жаб. За казанок вони взяли Мейриного шолома, здобич порізали дрібними шматочками, влили води й додали знайденої Ходором дикої цибулі, щоб зготувати жаб’ячу юшку. Вона була не така смачна, як з оленини, та загалом непогана — так вирішив Бран, коли трохи скуштував.

— Дякую, Мейро, — мовив він, — моя ласкава панно.

— На здоров’я, ваша ясновельможна милосте.