Розділ «Борва мечів»

— Е ні. Я сказав, що СКАЖУ, аби вас відпустили. — Співець зиркнув на жовтого сіряка. — Осьо кажу. Гей, Лиме, ану відпусти його!

— За сраку себе вкуси, — коротко і вагомо відповів здоровань.

Співець перевів погляд на Мерета, безпорадно стенув плечима і заграв «Чорний Робін у петлі повис того дня».

— Благаю! — Рештки Меретової мужності спливали ногами донизу. — Я ж вам нічого не зробив! Я привіз золото, як ви казали. Відповів на запитання. Я маю дітей!

— А Молодий Вовк уже не матиме, — відповів одноокий.

У Меретовій голові од болю згасали останні думки.

— Він зганьбив нас! Уся держава з нас сміялася! Ми мусили змити пляму з нашої честі!

Саме так казав його батько. І додавав іще чимало іншого.

— Може й так. Що ми, брудне селюче бидло, можемо знати про панську честь? — Жовтий сіряк тричі обвив долоню кінцем мотузки. — Де нам відрізнити чесну битву від кривавого свавілля?

— То не було свавілля! — тоненько верескнув Мерет. — То була помста, на яку ми мали законне право! Це війна! Аегон, бідолашний простак, нікому не шкодив, ми його кликали Дзвоником… а пані Старк йому горлянку перетяла! У таборах ми втратили з півсотні людей. Пана Гарса Добручая, Кайриного чоловіка, та пана Титоса, Яредового сина… хтось йому голову сокирою розвалив… Старків лютововк задавив чотирьох наших вовчурів, одірвав старшому псяреві руку від плеча… а в ньому стріл уже стирчала сила-силенна…

— Коли ви усіх дорізали, то пришили вовчу голову на шию Робба Старка. Так чи ні? — запитав жовтий сіряк.

— То батько наказали. А я лише пив! Хіба можна вбивати людину за пиття вина? — Раптом Мерет дещо згадав. Дещо таке, що могло його врятувати. — Кажуть, князь Берік завжди чесно судить людей і не дозволяє їх убивати, якщо ніхто не засвідчить їхню вину. А на мені вини немає! Червоне Весілля задумав панотець, а з ним Риман і князь Болтон. Лотар поставив намети так, щоб вони впали, посадив стрільців на галереї з музиками, Байстрюк Вальдер очолив напад на табори… то їх вішайте, не мене! Я ж лише випив трохи вина… ви не знайдете проти мене жодного свідка!

— Отут ви помиляєтеся, ласкавий пане. Вже знайшли. — Співець обернувся до жінки у каптурі. — Прошу пані?

Розбійники розступилися, і вона вийшла наперед, не кажучи ані слова. Коли з її голови впав каптур, Меретові груди захолонули і стиснулися, подих перехопило. «Ні. Ні! Я ж бачив її смерть! Вона була мертва день і ніч, а тоді її роздягнули голісіньку і кинули тіло у річку. Раймунд розітнув їй горло від вуха до вуха. Вона померла!»

Кирея та комір ховали рану, завдану ножем його брата. Але обличчя виглядало ще страшніше, ніж він пам’ятав. Плоть набрякла і розм’якла у воді, набувши кольору скислого молока. Половина волосся зникла, інша стала біла та крихка, як у столітньої старої. Нижче від волосся, на обличчі — там, де вона дерла себе нігтями — лишилися смуги пошматованої шкіри та чорної крові. Але найгіршими були очі. Вони бачили його і палали ненавистю.

— Пані не розмовляють, — мовив здоровань у жовтому сіряку. — Ви, клята наволоч, надто глибоко порізали їм горлянку. Але вони все пам’ятають.

Він обернувся до мертвої жінки і спитав:

— Яке ваше слово, мосьпані? Оцей там був? На ньому є вина?

Не зводячи з Мерета очей, пані Кетлін ствердно кивнула.

Мерет Фрей розтулив рота, щоб заперечити, але останні його слова придушив зашморг. Ноги відірвалися від землі, мотузка глибоко врізалася у м’яку плоть нижче підборіддя. Він злітав у повітря, смикаючись, викручуючись та хвицяючи ногами… дедалі вище, і вище, і вище.