Розділ «Борва мечів»

— Ви… ви…

За дверми без упину горлали стражники, грюкали тупими кінцями важких списів. Князь Петир Баеліш підсмикнув Сансу на ноги.

— Ви не поранені? — Коли вона затрусила головою, він додав: — Тоді біжіть і впустіть мою сторожу. Мерщій, не гайте часу — мою вельможну дружину щойно убив оцей підлий співець!

Епілог

Перш ніж дістатися вершини, шлях до Старокаменів двічі охоплював пагорб. Навіть за кращих часів ця заросла хащами, кам’яниста стежка ніколи не бувала швидка та зручна, а тут ще й сніг, упалий минулої ночі, додав болота під ноги. «Щоб це у річковому краю — та восени вже сніжило? Як пороблено» — похмуро міркував Мерет. Щоправда, снігу того було… жалюгідна тонка ковдра на одну ніч, яка майже уся розтанула, щойно зійшло сонце. І все ж снігопад здався Меретові поганим передвісником. У дощах, повенях, пожежах та битвах вони вже втратили два врожаї та чималу частину третього. Передчасна зима означала б лютий голод на всіх землях коло трьох річок. Безліч людей потерпатиме у нужді, чимало з них помре. Мерет плекав слабеньку надію хоча б не опинитися серед найнужденніших. «А втім, хтозна. Може, і опинюся… з моїм щастям. Де воно є, те щастя?»

Низом під руїнами замку схили пагорба так поросли деревами та чагарником, що там просто зараз могло сидіти з півсотні розбійників. «Ото заховалися там і на мене витріщаються.» Мерет окинув поглядом усе навколо, та не побачив нічого, крім ялівцю, орличника, чортополоху, куги й кущів ожини поміж сосен та сіро-зелених вартовин. Трохи далі землю вкривали щільно, наче бур’яни, молоді дубки, ясени та кощаві в’язи. Мерет не помітив у гущавині жодного розбійника, та не утішився — недарма ж розбійники уміють ховатися краще за чесний люд.

Ліси він, коли вже казати відверто, ненавидів, а розбійників у лісах — і поготів. «Розбійники вкрали в мене життя» — так він жалівся, коли йому траплялося бути напідпитку. А напідпитку Мерет бував, якщо дослухатися до гучних скарг пана батька, чи не занадто часто. «Ніде правди діти» — гірко визнав він про себе. У Близнюках ти мав якось вирізнятися серед інших, аби вони не забули, що ти взагалі живеш на світі. Але то ще баба надвоє ворожила, що краще: повна безвість або слава найгіршого пияка у замку. «Колись я мріяв зробитися найвеличнішим лицарем з усіх, що перехиляють списи у двобої. Мрію про лицарство в мене вкрали боги. То чом би час від часу замість списа не перехилити чарку вина? Од нього менше голова болить. А до того ж дружина в мене — лайливе стерво, батько зневажає, діти нічого не варті. На дідька мені лишатися тверезим?»

Але зараз він їхав майже тверезий. Ну, випив два роги пива за сніданком та невеличкого кухля червоного, коли рушав у дорогу — лише затим, аби у голові не гупало. Мерет відчував, як за очима нагромаджується біль, і знав, що як пропустити слушну мить, то скоро між вухами наче гроза буятиме. Інколи голова боліла так страшно, що й плакати було боляче; лишалося тільки лежати на ліжку в темній опочивальні з вогкою ганчіркою на лобі та клясти свою долю разом із тим безіменним розбійником, який обдарував його таким лихом.

Згадка про свої негаразди змусила Мерета непокоїтися. Саме зараз він за всяку ціну мусив не давати волю хворій голові. «От привезу Петира додому живого та цілого, тоді побачимо, на що зверне моя доля.» Золото було при ньому; тільки й лишалося, що видертися на верхівку Старокаменів, зустріти у руїнах замку тих клятих розбійників і учинити обмін — простий собі обмін бранця на викуп. Навіть Меретові не по силі щось у ньому зіпсувати… якщо голова не заболить так, що він і верхи їхати не зможе. На захід сонця він має бути вже у призначеному місці, а не скиглити від болю жалюгідною купою лайна при дорозі. Мерет потер двома пальцями скроню і подумав: «Ще зворот навколо пагорба, і я на місці». Коли надійшов лист про викуп, він сам зголосився його відвезти, а батько тоді скосив очі й запитав: «Ти, Мерете? Справді?» та почав реготати крізь ніс — отим своїм гидким «хе-хе-хе». Мерет мусив мало не благати, щоб йому дозволили передати цю кляту торбу золота.

Раптом на узбіччі щось ворухнулося у кущах; Мерет щосили натягнув повід і сягнув по меча. Але то виявилася білка.

— Дурна голова! — вилаявся він на себе і пхнув назад до піхов меча, якого не встиг і витягти. — Та ж розбійники не мають хвостів! Дідько, Мерете, опануй себе!

Серце гупало у грудях, ніби в якогось зеленого хлопчиська у першому його поході на війну. «Наче мені тут королівська пуща і її старе грізне Братство, а не жалюгідне збіговисько князя-блискавки.» На мить він відчув спокусу спуститися жвавою ристю з пагорба і пошукати найближчої пивниці. За те золото, що Мерет мав при собі, він міг залити пивом найостанніший спогад про Петира Пуздрю. «Хай би й повісили дурня… наче не він сам собі заслужив. А хіба ні? Було бігати за тією триклятою табірною шльондрою, ніби олень у охоті.»

У голові починало потроху гуркотіти — поки що тихенько, але Мерет знав, що далі має бути гірше. Він занепокоєно потер перенісся і винувато подумав, що дарма погано згадує про Петира. «Хіба я не такий самий був у його роки?» На щастя, відбувся лише сороміцькою хворобою. Та що з Петиром сталося, те сталося, докорами справі не зарадиш. Певно, що хвойди уміють вабити до себе чоловіків, а надто таких на вид, як Петир. Обсипане прищами обличчя, щоправда, не завадило йому одружитися… та мабуть, дарма, бо Петирова дружина мало що була вдвічі старша, то ще й учащала до ліжка чоловікового брата Вальдера. Принаймні, якщо вірити пліткам, яких у Близнюках одвіку ходило безліч. У тих плітках зазвичай годі було шукати правди, але цій Мерет охоче вірив: Чорний Вальдер — то такий зух, який завжди брав, що хотів, навіть коли йшлося про братову дружину. Едвинову дружину він теж не проминув — це вже знали усі й напевне; Вальда Вродлива також час від часу прокрадалася під його ковдри, а дехто подейкував, що і сьому пані Фрей він знав ближче, ніж дозволялося звичаями спорідненості. Не диво, що Чорний Вальдер досі не одружився: навіщо купувати корову, коли перше-ліпше вим’я саме вмовляє себе подоїти?

Стиха лаючись, Мерет ударив п’ятами коня і рушив угору схилом. Думка пропити золото була спокуслива, та він розумів, що як повернеться без Петира Пуздрі, то краще б зовсім не вертався.

Князеві Вальдеру скоро мало виповнитися дев’яносто і два роки. Вуха його недочували, очі недобачали, подагра змушувала пересуватися ношами. Сини стиха погоджувалися між собою, що на білому світі батькові лишилося вже недовго. «А коли його не стане, все зміниться, і то не на краще.» Батько був вередливий твердолобий старий із гострим, наче жало, язиком, та якщо він у щось на світі вірив, то це в те, що про родину треба дбати — навіть про тих у ній, хто його розгнівав чи розчарував. «Ба навіть про тих, чиїх імен і згадати не може.» Та коли батько помре, тоді…

Якби княжий стіл мав, як раніше, перейти панові Стеврону, то була б геть інша справа. Старий князь готував Стеврона собі на заміну впродовж шістдесяти років і забив таки йому в голову, що рідна кров є рідна кров. Але Стеврон не повернувся з походу на західний край у війську Молодого Вовка — «не здужав дочекатися спадку», як кепкував Ламаний Лотар, коли почув принесені круком вісті. А сини та онуки Стеврона — то були Фреї геть іншого штибу. Наразі спадкоємцем вважався пан Риман — тупуватий, упертий, жадібний. За Риманом у черзі йшли його сини, Едвин та Чорний Вальдер, а ті були ще гірші. «На щастя» — казав колись Ламаний Лотар, — «вони ненавидять одне одного більше, ніж нас».

Мерета брали сумніви, що то таке вже щастя. Та й сам Лотар міг виявитися небезпечнішим навіть за ту трійцю. Порізати Старків на весіллі Рослін наказав старий князь Вальдер, але усе обміркував та розписав саме Ламаний Лотар разом із Рузом Болтоном — аж до того, яку пісню грати після якої. За кухлем вина чи пива Лотар був приязний та веселий балакун, годі й бажати кращого товариства… проте Мерет ніколи б зайвий раз не обернувся до нього спиною. Нема дурних — у Близнюках можна довіряти лише повнокровним братам чи сестрам. Та й на тих не варто покладатися аж занадто.

Найпевніше, коли помре старий, кожен його син муситиме дбати про себе сам, і кожна дочка теж. Новий князь на Переїзді, певно ж, терпітиме у Близнюках скількись дядьків, небожів та інших родичів — тих, які йому припадуть до смаку, здадуться вартими довіри… а найвірогідніше — тих, які стануть у пригоді. «А решту випхає у три вирви: живіть далі, як самі собі знаєте.»

Таке майбуття тривожило Мерета понад усе. За три роки йому стукне сорок — застарі вже літа для життя заплотного лицаря… навіть такого, який має лицарське звання. А Меретова доля склалася так, що він не мав ані титулів чи посад, ані власної землі, ані грошей чи статків, хіба що одяг на хребті. Навіть кобила під дупою — і та не його. Щоб стати маестром, Меретові не вистачило розуму, септоном — побожності та доброчесності, найманцем — брутальної хоробрості. «Боги не обдарували мене геть нічим. Хіба самим життям, та й на те не надто розщедрилися.» Який тобі зиск уродитися в сім’ї багатого і могутнього князя, коли ти в нього аж дев’ятий син? Якщо порахувати усіх онуків і правнуків, то Мерет мав кращу надію на обрання верховним септоном, ніж на успадкування Близнюків.

«Нема мені щастя» — думав він гірко, — «і ніколи його, клятого, не було». З себе Мерет Фрей був чималий чолов’яга, широкий у грудях та плечах, нехай і середній на зріст. За останні десять років він пом’якшав та розплився, про що і сам себе не дурив, але замолоду майже не поступався міццю й витривалістю самому панові Гостіну — своєму найстаршому повному братові, котрого усі вважали найдужішим з виводку князя Вальдера Фрея. Ще хлопчаком його відіслали до Кракеголу служити джурою в родині матері. Згодом старий князь Самнер узяв його собі за зброєносця, і ніхто не сумнівався, що вже за кілька років Мерета величатимуть «паном лицарем». Але розбійники Братства Королівської Пущі взяли та й насцяли на ті величні сподівання: поки другий зброєносець князя Самнера — Хайме Ланістер — укривав себе славою на бойовищі, Мерет спершу підхопив бридку хворобу від табірної дівки, а тоді примудрився потрапити у полон до жінки, яку звали Біла Сарна. Щоправда, князь Самнер викупив його у розбійників, але вже в наступному бою Мерета звалили ударом буздугана, що розтрощив йому шолом і на два тижні лишив непритомним. Згодом браття по зброї казали Меретові, що вже полишили останню надію на його одужання. Але Мерет не помер, хоча вояцькі його звитяги на тім скінчилися. Найлегший удар по голові тепер викликав у нього сліпучий біль і рясні сльози. Про лицарство вже не могло бути мови — так йому зі щирим співчуттям сказав сам князь Самнер. Мерета відіслали до Близнюків, де його негайно зустріло ядуче презирство князя Вальдера.