Розділ «Борва мечів»

— Ану зіграй нам пісню. Зіграй «Чесну та зрадливу».

Марільйонові пальці забігали струнами.

— Ой поїхав наш панич та й під дощиком у ніч, гей-на, гей-на-гей…

Пані Ліза рвучко смикнула Сансу за руку, змушуючи обирати: чи ступати самій, а чи волочитися. Не маючи сили опиратися, Санса обрала переставляти ноги самотужки. Вони проминули половину палати і стали між двома стовпами перед білими дверми з оберіг-дерева, врізаними у мармурову стіну. Двері були щільно зачинені й закладені трьома важкими спижевими засувами. Санса чула, як вітер ззовні просякає у шпарини по краях. Побачивши серпик місяця, вирізьблений на дереві, вона уперлася ногами і не зробила більше ані кроку.

— Це ж Місячні Двері! — Вона спробувала викрутитися на волю. — Навіщо ви показуєте мені Місячні Двері?!

— Кувікаєш, наче сполохане порося. А в садку ой яка смілива була, ге? Там, у снігу, чого ж не сміліти!

— Панна в хаті вишиває, дощик ниви поливає, — співав Марільйон, — гей-на, гей-на-гей…

— Відчини двері! — наказала Ліза. — Кажу тобі, відчини! Або ти відчиниш, або пошлю по сторожу.

Вона грубо пхнула Сансу вперед.

— Твоя мати хоч не боягузлива була. Ану підіймай засуви!

«Якщо коритимуся — може, швидше відпустить.» Санса вхопила один зі спижевих засувів, висмикнула, кинула на підлогу. Потім мармуром брязнув другий засув, тоді третій. Не встигла вона торкнутися клямки, як важкі дерев’яні двері щосили розчахнулися досередини і гучно гепнули на стінах. Навколо дверей лежав купами сніг, і тепер він почав залітати до палати разом із холодним вітром, од якого Сансу негайно затрусило. Вона спробувала ступити назад, але там стояла тітка. Ліза ухопила її за зап’ясток, а іншою рукою пхнула у спину, силоміць просуваючи до відчинених дверей. За ними виднілося біле небо, снігопад… і більше нічого.

— Дивися униз, — наказала пані Ліза. — Дивися униз, кажу тобі!

Санса спробувала викрутитися, але тітчині пальці тримали їй руку, наче пазурі звіра. Ліза штовхнула її ще раз. Санса заверещала; її ліва нога розламала снігову кірку, шматки полетіли донизу. Попереду не було нічого, крім порожнечі; майже за сто сажнів унизу до схилу гори ліпився сторожовий замок.

— Благаю, не треба! — верещала Санса. — Мені страшно!

Позаду неї Марільйон бринькав на цимбалах і виспівував:

— Гей-на, гей-на-гей!…

— То що, досі бажаєш, аби я тебе відпустила? Бажаєш чи ні?

— Ні! — Санса міцно уперлася ногами і спробувала якось вивернутися назад, але тітка не піддавалася. — Тільки не сюди! Благаю…

Вона скинула руку вгору, зашкребла пальцями по одвіркові, але вхопитися не мала за що, і ноги потроху ковзали вогкою мармуровою підлогою. Пані Ліза без упину штовхала її уперед, а важила чи не на півтора пуди більше.

— У копиці в подарунок панна віддає цілунок! — щебетав собі Марільйон.