Розділ «Борва мечів»

Король Станіс знову витріщався кудись на північ, а на плечах його ворушилося важке золоте корзно.

— Може статися, я у тобі помиляюся, Джоне Сніговію. Ми обидва знаємо, що кажуть про байстрюків. Може, тобі бракує батькової честі або братового хисту в битві. Але саме ти — та зброя, яку мені дав Господь. Я знайшов тебе тут, як ти знайшов поклад драконоскла коло Кулаку Першолюдей. І я маю намір скористатися знахідкою. Навіть сам Азор Ахай не виграв свою війну самотужки. Я вбив із тисячу дичаків, ще стільки ж полонив, а решту розігнав. Та ми знаємо, що вони повернуться. Мелісандра бачила це у вогні. Отой Тормунд Громовий Кулак, напевне, вже зараз намагається зібрати їх докупи та мудрує новий напад. Але що більше ми скривавимо один одного, то слабшими постанемо перед лицем справжнього ворога.

Раніше Джон уже й сам дійшов того самого висновку.

— Ваша милість кажуть слушно.

Йому стало дуже цікаво, до чого править король.

— Поки твої братчики сварилися за місце нового очільника, я говорив із Мансом Розбишакою. — Станіс люто скреготнув зубами. — О, то впертий чолов’яга! І гоноровитий. Він не лишив мені вибору, крім віддати його вогню. Але ж ми маємо й інших бранців — серед них є ватажки. Такий собі Князь-над-Кістками, декілька старійшин родів, новий магнар теннів. Твої братчики це не схвалять, і панство твого батька теж, але я хочу пустити дичаків крізь Стіну… та лише тих, які присягнуться мені у вірності, пообіцяють берегти королівський мир і дотримуватися королівських законів, а ще приймуть Господа Світла собі за бога. Навіть велетнів, якщо їхні волохаті коліна здатні згинатися. Я оселю їх у Дарунку, щойно зможу видурити його в вашого нового князя-воєводи. Коли здіймуться холодні віхоли, ми врятуємося або загинемо разом. Час нам укласти союз проти спільного ворога.

Станіс поглянув на Джона.

— Ти згоден зі мною?

— Пан батько мріяли знову заселити Дарунок, — визнав Джон. — Балакали про те з дядьком Бендженом.

«Щоправда, батько й не думав заселяти його дичаками… але ж і не ходив походом разом із ними.» Себе Джон не дурив — з вільного народу мали вийти непокірні піддані та небезпечні сусіди. І все ж вибір між рудою шапкою Ігриттиного волосся та холодними синіми очима упирів не здавався йому важким.

— Так, я згоден.

— І добре, — мовив король Станіс, — адже найвірніший спосіб скріпити новий союз — це шлюб. Я маю намір одружити мого вірного господаря зимосіцького з тією дичацькою принцесою.

Напевне, Джон надто довго пробув серед вільного народу, бо не зміг стримати сміху.

— Перепрошую вашу милість, — мовив він, — та якщо ви сподіваєтеся просто віддати мені Валу, ба навіть полонену… то погано знаєтеся на звичаях дичацьких жінок. Хай кому випаде щастя з нею одружитися, неборака не зрадіє — бо муситиме силоміць красти наречену крізь вікно башти, ще й погрожувати зброєю.

— Хай кому? — зміряв його Станіс пильним поглядом. — Тобто ти сам не бажаєш узяти її собі за дружину? Попереджаю: вона є ціною, яку ти мусиш заплатити за ім’я та замок свого батька. Цей шлюб є конче необхідним, аби скріпити вірність наших нових підданих. Ти хочеш відмовити мені, Джоне Сніговію?

— Ні! — відповів Джон. Можливо, занадто похапливо. Але йшлося про Зимосіч у подарунок від короля… такими подарунками не легковажать. — Тобто… усе це дуже несподівано. Можу я прохати вашу милість про час на роздуми?

— Гаразд, роздумуй. Але не надто довго. Я не дуже терпляча людина, про що скоро дізнаються твої чорні брати.

Станіс поклав на Джонове плече кощаву змарнілу руку.

— Не кажи нікому про сю розмову. Жодній живій душі. Коли надумаєш — повернися, стань на коліно, поклади меча мені до ніг, присягнися вірною службою. І підведися на ноги Джоном Старком, князем на Зимосічі.

Тиріон XI