Розділ «Борва мечів»

— Скільки я пам’ятаю, вам скоро виходити заміж, чи не так?

— Так, я обіцяна синові князя Болтона, Рамзаєві. Раніше він був Сніговій, але їхня милість король зробили його Болтоном. Кажуть, мій наречений дуже хоробрий. Це велике щастя для мене.

«Відки ж тоді такий нажаханий голос?»

— Бажаю вам подружнього щастя, ясна панно.

Хайме обернувся до Сталевого Шкарбана:

— Ти отримав усі гроші, як було обіцяно?

— Еге ж! Уже й поділили. Прийміть красну дяку. — Північанин вишкірився. — Кажуть, Ланістери завжди платять борги.

— Завжди, — кивнув Хайме, кидаючи останній погляд на дівчину.

Йому стало цікаво, чи схожа вона хоч трохи на справжню. Та байдуже. Справжня Ар’я Старк, найпевніше, лежить десь у безіменній могилі у Блошиному Подолі. Усі її брати загинули, обоє батьків теж… хто тепер посміє назвати її облудницею?

— Хай щастить у дорозі, — побажав він Сталевому Шкарбанові.

Ніготь підняв мирний прапор, північани вишикувалися у нерівну батову — таку ж розкошлану, як їхні хутряні кожухи — і ристю сипонули крізь замкову браму. Посеред них тоненька дівчинка на сірій кобилі виглядала крихітною та загубленою.

Кілька коней ще й досі цуралися темної плями на твердо утоптаній землі, що випила кров життя мимохідь убитого Грегором Клеганом стайниченка. Побачивши пляму, Хайме знову розгнівався. Адже він тоді наказав Королегвардії тримати натовп на відстані… та недоумкуватий Борос Блаунт примудрився відволіктися на двобій. Загиблий дурник, певно ж, і сам поділяв свою частку вини, а з ним і покійний дорнієць. Проте найбільша її частина все-таки належала Клеганові. Удар, що відтяв малому руку, був випадковий, але другий…

«Ну, Грегор зараз платить за свої гріхи повну ціну.» Великий маестер Пицель порав його рани, але моторошне ревіння велетня, що долинало від маестрових покоїв, показувало — зусилля цілителя не досягали бажаного успіху.

— Плоть мертвіє, рани спливають брудом, — доповідав Пицель королівський раді. — Навіть хробаки не бажають чіпати ту гидоту. Пан Грегор судомиться так страшно, що я мусив наказати забити йому рота цуркою, аби не відкусив собі язика. Я зрізав стільки плоті, скільки насмілився, обробив гнилля киплячим вином та хлібною пліснявою, але марно. Жили у його руці чорніють; п’явки, яких я прикладаю, конають. Панове радники! Я мушу знати, яку страшну речовину князь Оберин застосував на своєму списі. Нумо затримаймо інших дорнійців та примусимо їх зізнатися!

Але князь Тайвин відмовив.

— Загибелі великого князя Оберина вже достатньо, щоб створити нам безліч клопоту зі Сонцесписом. Я не хочу ще погіршити справу, тримаючи у полоні його супутників.

— Тоді боюся, пан Грегор помре.

— Неодмінно помре. Саме про це я присягнувся у листі, надісланому великому князеві Дорану разом із тілом його брата. Але треба зробити так, щоб помер він од меча Королівського Правосуду, а не від отруйного списа. Зціліть його.

Великий маестер Пицель розпачливо заблимав очима.

— Але ж, ласкавий пане Правице…