Розділ «Борва мечів»

— Петир каже, ти вийшла заміж за Тиріона Ланістера. Того ницого карлика.

— Нас одружили примусом. Я не хотіла цього шлюбу.

— Я свого теж не хотіла! — скрикнула тітка. — Джон Арин був не карлик, але старий дід. Зараз ти не повіриш, дивлячись на мене, та у день свого весілля я була така чарівна, що присоромила і твою матір. Проте насправді Джон хотів лише мечів мого батька, щоб ними допомогти своїм любесеньким хлопчикам. Я мала б йому відмовити, та він був уже такий старий — зрештою, скільки ще він мав прожити? Половина зубів у нього випала, подих смердів, як старий сир… не терплю чоловіків зі смердючим подихом. Ось у Петира він завжди такий чистий та свіжий… а чи знаєш ти, що саме він — той чоловік, якого я поцілувала першим? Батько мій казав, що Петир надто низького роду, але я знала, що він високо злетить. Спершу Джон поставив його на чолі митниці в Мартинові лише затим, аби мені догодити. Та коли Петир підвищив доходи удесятеро, пан чоловік побачив, який він розумний, і доручив йому інші уряди, а потім навіть повіз до Король-Берега і зробив коронним підскарбієм. Яка то була мука… бачити його щодня і все ж бути за іншим чоловіком, старим і холодним! Джон не ухилявся від обов’язку в опочивальні, та задовольнити умів не краще, ніж дарувати дітей. Сім’я його вже було старе і слабке. Усі мої дитинчата померли, окрім Роберта — троє дівчаток і двоє хлопчиків. Мої любі маленькі дітки помирали, а той старий знову і знову ліз до мене зі своїм смердючим ротом. Ось бачиш, я теж удосталь намучилася.

Пані Ліза шморгнула носом.

— Ти знаєш, що твоя бідна мати померла?

— Тиріон мені розповів, — відповіла Санса. — Казав, що Фреї вбили пані матінку в Близнюках разом із Роббом.

Раптом на очі пані Лізи накотилися сльози.

— Ми тепер із тобою самотні жінки у цьому світі, лише ти і я! Ти не боїшся, дитино? Май хоробрість і не туж! Я б ніколи не відвернулася від доньки Кет. Адже ми з тобою — однієї крові.

Вона підманила Сансу ближче.

— Ходи поцілуй мене у щічку, Алейно.

Санса покірно наблизилася і стала на коліна біля ліжка. Тітка потопала у солодких пахощах, та під ними од неї тхнуло кислим молоком. Щока була така напудрована і нафарбована, що Санса аж відчула смак на вустах.

Коли вона ступила назад, пані Ліза ухопила її за руку.

— А тепер кажи хутко, — засичала вона, — ти тяжка дитиною? Кажи правду — я знатиму, якщо збрешеш!

— Ні! — відповіла Санса, налякана запитанням.

— Але ж ти розквітла жінка, хіба ні?

— Так. — Санса розуміла, що жіночий розквіт у Соколиному Гнізді надовго не сховаєш. — Тиріон не… він ані разу…

Вона відчула, як щоками повзе барва.

— Я досі цнотлива.

— Невже карлик позбавлений чоловічої сили?

— Ні, він лише… він був… — «Добрий до мене»? Цього вона сказати не могла — тільки не тут, не тітці, яка його так ненавиділа. — Він… надавав перевагу хвойдам, пані. Він сам казав.