Розділ «Борва мечів»

— Якби він бачив її у рожевому шовку та мирійському мереживі, то й не здумав би скаржитися на броню.

— Я спитав його, навіщо тримати її коло себе, якщо вважаєш такою недоладною. А він відповів, що всі інші лицарі чогось від нього хочуть: замків, статків, шани… сама лише Брієнна не хоче нічого, крім віддати за нього життя. Коли я побачив, що він лежить скривавлений, що вона втекла, а ті троє цілі-цілісінькі… якщо вона невинна, тоді Робар та Емон…

Він не зміг доказати. Утім, Хайме теж не палав бажанням заглиблюватися у цей бік справи.

— Я б учинив так само, пане.

Брехня сама собою зірвалася з язика. Та йому здалося, що пан Лорас почувається за неї вдячним.

Коли юний Тирел пішов, Регіментар Королегвардії довго сидів у білому покої та міркував. Лицар Квітів так побивався за Ренлі, що в нападі божевілля вбив двох власних присяжних братчиків. Але Хайме навіть на думку не спало вчинити щось таке з тими п’ятьма, які не вберегли життя Джофрі. «Він був мій син, мій таємний син… Хто ж я тоді, що не схотів помститися за власну рідну кров та сім’я?» Було хоч пана Бороса убити — бо як інакше його здихатися?

Хайме зиркнув на пенька руки й скривився. «Треба щось із оцим робити.» Покійний пан Джаселин Бережняк носив залізну руку. А йому, напевне, краще пасуватиме золота. «Серсеї має сподобатися. Пеститиму її золоті кучері своєю золотою рукою, ще й до себе пригортатиму.»

Утім, рука могла зачекати. Насамперед слід було подбати про інші справи — про деякі несплачені борги.

Санса VI

Сходи до високого носа були круті та шорсткі. Санса охоче прийняла руку Лотора Брюна, щоб зійти ними. «Пана Лотора» — нагадала вона собі належне звертання; адже його висвятили у лицарі за хоробрість на Чорноводі. Щоправда, жоден справжній лицар не вдягнув би тих латаних бурих штанів, стоптаних чобіт і плямистого шкіряного кубрака, що мав на собі колишній сердюк. Кремезний пикатий чолов’яга з носом-бульбою та шапкою цупкого сивого волосся, Брюн рідко розтуляв рота для розмов. «Але сили він має більше, ніж здається.» Санса зрозуміла це з того, як легко він підняв її у повітря — наче вона зовсім нічого не важила.

З носа «Морського царя» виднілася нескінченна смуга голого кам’янистого берега — похмура, негостинна, вітриста, без жодного деревця чи кущика. І все ж бачити землю знову — то була велика розрада, бо на правильний шлях їм довелося повертатися довго і з неабиякими зусиллями. Остання буря віднесла їх геть від землі й лупцювала у бік галери такими хвилями, що Санса була вже певна: корабель потоне, і вони всі — разом із ним. Вона чула слова старого Озвела, що двох жеглярів змило у море, а ще один скрутив собі в’язи, впавши зі щогли.

Сама Санса вкрай рідко насмілювалася показатися на чардаку. Її мала бесіда була вогка і холодна, та все одно їй було надто зле дорогою, щоб виходити… зле від страху, зле від лихоманки, зле від морської хвороби… втримати у шлунку нічого не вдавалося, і навіть сон не бажав приходити. Кола вона заплющувала очі, то бачила, як Джофрі роздирає на собі комір і м’яку шкіру власної горлянки, а потім помирає зі шматочками скоринки пирога на вустах і винними плямами на жупані. Коли на туго напнутих линвах вищав і бринів вітер, вона згадувала про жахливий тоненький виск, із яким Джофрі намагався вдихнути повітря. Інколи Сансі снився і Тиріон теж.

— Він нічого не скоїв! — якось сказала вона Мізинцеві, коли той навідався до її помешкання поспитатися про здоров’я.

— Джофрі він не вбивав, це правда, проте руки в карлика не надто чисті. Ви знали, що він колись уже мав дружину?

— Він сам мені розповідав.

— А чи розповідав, що коли дружина йому набридла, він подарував її на забавку батьковим стражникам? Хтозна — з часом вас могла спіткати та сама доля. Отож не лийте сліз по Бісові, ласкава панно — він того не вартий.

Вітер солоними пальцями скуйовдив Сансі волосся. Вона здригнулася. Навіть тут, близько до берега, живіт їй нуртувало від качання корабля. А ще їй відчайдушно бракувало купелі та переміни чистого одягу. «З лиця, мабуть, змарніла, як той труп. І блювотинням засмерділася.»

Ззаду підійшов і став князь Петир — як завше, привітний та веселий.

— Доброго раночку вам! Солоне повітря дуже бадьорить, хіба ні? Ще й хіть до їжі будить неабияку! — вигукнув він, потім придивився до Санси і огорнув її плечі співчутливою рукою. — Та ви нездорові! Чого це личко таке бліденьке!

— Живіт млоїть. Морська хвороба змучила.