Розділ «Борва мечів»

Якусь мить Лорас Тирел вагався, наче хотів відмовитися, та потім згадав свої обітниці.

— Мій брат, — похмуро буркнув він. — Ренлі був вищий за мене і ширший у грудях. Його броня на мені теліпалася, а Гарланові якраз пасувала.

— Оце лицедійство — це ви придумали чи він?

— Задум належав панові Мізинцю. Він вважав, що це налякає невігласів-простолюдців у Станісовому війську.

— Він не помилився. — «От лишень серед тих невігласів чимало знайшлося не лише простолюдців, а й лицарів з паничами.» — Гаразд, ви подарували піснярам таку нагоду, що вже за одне це вам належить подяка. Але що ж ви зробили з самим Ренлі?

— Власноруч поховав у місці, яке він мені показав, коли я служив зброєносцем у Штормоламі. Його там ніхто не знайде, не потурбує останнього спочинку. — Лорас зиркнув на Хайме, виклично задерши підборіддя. — Я захищатиму короля Томена усією міццю своєї руки. В тім я даю священну обітницю. І віддам життя, коли знадобиться. Але Ренлі я не зраджу — ані словом, ані справою. Він був такий король, якого слід мати людям. Найкращим з королів.

«Найкраще вдягненим — вельми можливо» — подумав Хайме, та вголос не сказав. Адже щойно пан Лорас згадав про Ренлі, як із нього впала личина зарозумілості. — «Він відповів правдиво. Пихате хлоп’я, легковажне, з повною головою дурниць. Але не брехливе — не навчилося ще.»

— Нехай так. Скажіть мені ще одне, і можете повертатися до служби.

— Так, пане?

— Я й досі утримую Брієнну Тарфійську в башті.

Юнак стиснув вуста рискою.

— А було б у кам’яному мішку.

— Ви певні, що вона заслуговує саме на це?

— Вона заслуговує на смерть. Я казав Ренлі, що жінці не місце у Веселковій Гвардії. Вона виграла бугурт нечесною вихваткою.

— Пригадую ще одного лицаря, що полюбляв цікаві вихватки. Якось він виїхав на кобилі у охоті проти суперника на скаженому огирі. Брієнна теж вигадала щось таке? Чи якусь іншу хитрість?

Пан Лорас зашарівся.

— Стрибнула… та байдуже. Вона перемогла — цього я не заперечуватиму. Його милість огорнув її плечі веселковим корзном. А вона його вбила. Чи дозволила померти.

— Отут я вбачаю велику різницю.

«Приблизно таку, як між моїм злочином та ганьбою Бороса Блаунта.»

— Вона заприсяглася берегти його життя. Пан Емон Кий, пан Робар Ройс, пан Пармен Журав… усі вони заприсяглися! Як йому міг хтось зашкодити — просто усередині його власного шатра, оточеного ними з усіх боків? Хіба що вони брали участь у змові!