Розділ «Борва мечів»

Очі старої, гострі та яскраві, ніби вістря мечів, свердлили Сансу наскрізь.

— Джофрі, — відповіла Санса. — То Джофрі зробив. Він сказав мені, що матиме милосердя до батька, а тоді наказав стяти голову. А потім сказав, що то й було милосердя. Повів мене на мур і примусив дивитися. На голову. Хотів, щоб я плакала, та я…

Вона раптово спинилася і затулила долонею рота. «Ласка божа, я вже забагато сказала! Там дізнаються, почують, хтось їм розповість!»

— Кажи далі, — заохотила цього разу Маргерія. Майбутня Джофова королева. Санса не була певна, скільки саме вона чула.

— Не можу.

«А раптом вона скаже йому? Хто її знає: от візьме і скаже? Тоді він мене або сам уб’є, або віддасть панові Ілину.»

— Я не хотіла… батько були зрадником, і брат мій теж зрадник. У мені тече зрадницька кров. Благаю, не змушуйте мене нічого розповідати.

— Заспокойся, дитино! — наказала Колюча Королева.

— Та вона ж нажахана, пані бабусенько. Лишень подивіться!

Стара загукала до Салотруса.

— Гей, дурню! Ану заспівай нам пісеньку. Якомога довшу! Гадаю, доречно буде про ведмедя та красну дівку.

— А й заспіваю, ваша вельможносте! — відповів товстелезний блазень. — Гарну й дзвінку! Хочете, мосьпані, співатиму догори дригом?

— Чи в тебе догори дригом голос буде кращий?

— Авжеж ні!

— Тоді стій на ногах. Бо ще, збавте боги, шапка впаде, а ти ж волосся ніколи не мив, от зараз воші повтікають!

— Воля ваша, ясна пані!

Салотрус низько вклонився, потужно відригнув, випростався, вивалив черево і заревів:

Бурий, чорний, волохатий,

Жив ведмідь побіля хати.

Що побачить — з’їсть умить.