Розділ «Борва мечів»

Здоровенний бевзь Грен зареготав, і навіть Семвел Тарлі спромігся на слабеньку посмішку. Чет копнув найближчого собаку, смикнув за налигачі й рушив угору схилом. «Вишкіряйся, панок Кабанок. Побачимо, хто цієї ночі вишкіриться на кутні.» Якби ж то знайти хвилинку зарізати ще й Толета — похмурого йолопа з конячою пикою…

Підйом був крутий навіть із цього, найпологішого боку Кулака. На середині собаки почали гавкати і смикатися, чекаючи на швидку годівлю, та замість їжі отримали чоботями по ребрах, а найбільший та найбридкіший скуштував нагайки за те, що кинувся на хазяїна. Припнувши собак нагорі, Чет пішов доповідати.

— Ті відбитки, що бачив Велетень, я знайшов, але сліду собаки не взяли, — розказав він воєводі перед великим чорним наметом. — Вони далеченько униз річкою; може, то старі лишилися.

— Шкода. — Князь-воєвода Мормонт струснув лисою головою та великою кошлатою сивою бородою. Голос він мав такий самий утомлений, як і обличчя. — Трохи свіжого м’яса нам би не завадило.

Крук на його плечі схилив голову та підкаркнув:

— М’яса, м’яса, м’яса!

«Хочете м’яса — то я вам ваших гойданих собак поріжу і засмажу» — подумав собі Чет, але голосу не подав. Коли Старий Ведмідь дозволив піти, в нього майнула думка: «Оце востаннє схиляю голову перед цим старим телепнем», і вона його втішила. Тим часом ще похолоднішало, хоча раніше він би побожився, що вже нема куди. Собаки жалюгідно скупчилися у твердій скрижанілій грязюці; Чет відчув спокусу заповзти до середини їхньої зграї, але натомість лише замотав лице чорним вовняним шаликом, залишивши щілину для рота. Скоро він з’ясував, що коли рухатися, то стає трохи тепліше, і поволі обійшов табір по колу з оберемком кислолисту, частуючи чорних братів на чатах і дослухаючись до їхніх балачок. Ніхто з денних вартових не брав участі у його змові, та все одно корисно було знати, що в них на думці.

А на думці в усіх було одне й те саме: як би його зігрітися у цей клятий мороз.

Тіні видовжилися, здійнявся вітер, заходився тоненько пищати у щілинах між каменями зовнішнього муру.

— Ненавиджу, коли отак пищить, — мовив коротун Велетень. — Наче десь там у кущах немовля скиглить, молока просить.

Скінчивши обхід табору і повернувшись до собак, Чет знайшов Верхоляка, що саме чекав на нього.

— Старшина знову в наметі Старого Ведмедя. Балакають про щось, сперечаються.

— Та їм аби теревенити, — мовив Чет. — Там саме панство, хіба що Білан із простих. От і втішаються красними слівцями замість вина.

Верхоляк підібрався ближче.

— Наш пустоголовий усе торочить про птаха, — попередив він, озираючись, щоб ніхто не підслухав. — Тепер він питає, чи ми відклали для клятої тварюки досить насіння.

— Це ж крук, — відповів Чет. — Він жере трупи.

Верхоляк вишкірився.

— Мо’, і його зжере?

«Або тебе.» Четові гадалося, що здоровань для успіху змови потрібніший, ніж Верхоляк.

— Годі вже кривитися на Малюка. Ти роби свою справу, а він зробить свою.