Розділ «Борва мечів»

Четові вже остогидло з ним сперечатися. І то давно.

— Ти хоч сто разів кажи — що з того, як у голові тями нема? Кого треба вбити найперше, то це Старого Ведмедя та Білана з Тіньової Вежі. Потім Рийла та Аетана — вони на свою біду саме вартуватимуть. Іще Дивена та Банена, бо ті уміють вистежувати по слідах. І панка Кабанка, щоб не пустив круків. Та й годі. Поріжемо їх тихо, уві сні. Бо якщо бодай писнуть — нам каюк, усім до одного. — Чиряки на Четовому обличчі сердито палали. — Ти роби свою справу, а твій родич хай робить свою. А ти, Павлюку, спробуй затямити: на третій варті, не на другій.

— На третій варті, — повторив здоровань крізь хащі на обличчі та замерзлі шмарклі. — Я та Шовкоступ. Я все пам’ятаю, Чете.

Місяць уночі мав бути чорний. Розклад варт вони піддурили так, щоб на чатах одночасно стояли восьмеро їхніх товаришів, а ще двоє стерегли коней. Кращої нагоди не знайти — адже на дичаків чекають будь-якої днини. Доки вона не настала, Чет бажав опинитися якнайдалі. Бо хотів жити.

На північ вирушило три сотні присяжних братчиків Нічної Варти: дві з замку Чорного, ще сотня з Тіньової Вежі. На пам’яті нині живих людей то була найбільша розвідка Варти — мало не третиною всієї потуги, яка стояла у трьох замках. Вони мали намір знайти Бена Старка, Веймара Ройса, інших зниклих розвідників, а заразом з’ясувати, чому дичаки кидають свої села та хутори. На жаль, до таємниці зникнення Старка та Ройса вони підібралися не ближче, ніж сидячи на Стіні. Та принаймні дізналися, куди поділися дичаки: ті почвари отаборилися мало не всі, скільки їх було, серед крижаних вершин богами проклятих Мерзляків. Хай би там собі сиділи на замерзлих дупах аж до кінця часів — Чет би за них і чиряка свого не дав. Але ж ні — підперло їм відти спускатися. І саме долиною річки Молочної.

Чет підняв очі й побачив ту річку. Кам’янисті її береги облямовували крижані візерунки; бліді молочні води без кінця-краю плинули вдалину від передгір’їв Мерзляків. А тепер ще й Манс Розбишака зі своїми дикунами плинув сюди тим самим шляхом. Три дні тому примчав Торен Рідколіс, аж стікаючи піною. Поки він розповідав Старому Ведмедеві про те, що бачив, один із його розвідників, Кедж Білооокий, переказав решті.

— Допіру вони сунули високо у передгір’ях. Та скоро нагодяться, майте певність, — плескав язиком Кедж, зігріваючи руки над вогнем. — Передовий загін веде ота чумна сука, Харма Песиголовка, щоб їй заціпило. Бодець підкрався до їхнього табору і розгледів її коло вогню, як от я вас. Ян-Могилян, йолоп безголовий, хотів був зняти її стрілою, та в Рідколіса вистачило тями йому заборонити.

Чет сплюнув.

— Скільки їх там?

— Та до біса. Двадцять чи тридцять тисяч. Ми їх до одного не лічили. Харма веде попереду п’ять сотень, і усі верхи на конях.

Братчики навколо вогню неспокійно перезирнулися. Розвідникам нечасто вдавалося побачити хоча б десяток дичаків на конях одним загоном. Але щоб п’ять сотень…

— Рідколіс надіслав мене з Баненом околяса, роздивитися головне військо, — вів далі Кедж. — Ну ми й роздивилися: їм там кінця-краю немає. Течуть повільно, мов замерзла ріка — по шість або сім верст на день. Не схоже, щоб вони збиралися вертатися додому, до своїх халуп — там-бо половина жінок і дітей, коли не більше. З ними й худоба: кози, вівці, ба навіть зубри — вони їм сани тягнуть. При собі везуть оберемки шкур, туші м’яса, клітки курей, веретена, ступи, діжки — трохи не все майно, яке мали у домівках. Мули та коні такі накладені, що мало не падають. І баби теж.

— І всі йдуть додолу Молочною? — перепитав Верхоляк-Сестринець.

— Ти що, глухий? Я саме це й кажу.

Течія Молочної мала привести дичацьку орду просто до Кулака Першолюдей — старовинного дитинця на горі, де зараз отаборилася Нічна Варта. Кожен, хто мав крихту глузду, мусив уже втямити, що треба збирати бебехи та щодуху тікати до Стіни. Нехай Старий Ведмідь зміцнив Кулак палями, ямами, шпичаками — проти сили, що сунула річкою, все було марно. Якщо лишитися тут, їх оточать зусібіч і задавлять числом.

Що до Торена Рідколіса, то він хотів напасти першим. При панові Маладорові Кляску служив зброєносцем Миленький Донел Схил, а саме до намету Кляска приходив Рідколіс позаминулої ночі. Пан Маладор тримався тієї ж думки, що й старий пан Отин Вивір: відступати до Стіни. Але Рідколіс хотів переконати його в іншому.

— Цей Король-за-Стіною ніколи не чекатиме на нас так далеко на півночі, — переказував Миленький Донел слова розвідника. — Його орда велика, та безладна, переповнена зайвими їдцями, які не знають, з котрого кінця братися за зброю. Один рішучий удар виб’є з них усю спрагу до війни. Самі побачите: як розбіжаться дичаки з вереском по лісах, то ми про них іще років п’ятдесят не почуємо.

Три сотні проти тридцяти тисяч. Чет вважав, що це маячня божевільного. Але гірше було те, що пан Маладор пристав до думки Рідколіса, і тепер вони удвох прагнули переконати Старого Ведмедя.

— Якщо зачекаємося, то втратимо нагоду. І хтозна, чи матимемо її знову, — казав Рідколіс усім, хто погоджувався слухати.

Проти нього здіймав голос пан Отин Вивір: