Розділ «Борва мечів»

Але що не кажи, веслувала та корова неабияк. Ноги під бурими штаньми грубого полотна скидалися на тверді корені дерева, на руках та плечах з кожним ударом весел напиналися цупкі жили. Просидівши на веслах пів-ночі, вона не показувала жодних ознак утоми, чого не можна було сказати про його брата в перших — пана Клеоса — який упрівав коло іншої пари весел. «На вигляд — дебела селянська дівка, а говорить, наче уроджена панна. Ще й носить при поясі меча та кинджала. Цікаво, а чи вміє їх тримати?» Хайме кортіло якомога швидше скинути кайдани і задовольнити свою цікавість.

Його зап’ястки схоплювали залізні кільця з ланцюгом між ними. Такі самі залізи обтяжували ноги. Обидві пари кайданів з’єднував шматок важкого ланцюга, не довший за пів-аршина.

— А оце навіщо? Раптом, боги збавте, хтось подумає, що ви не вірите Ланістерові на чесне слово! — жартував Хайме, коли його забивали у кайдани.

Милістю Кетлін Старк він дотоді був уже добряче напідпитку. Про втечу з Водоплину Хайме згадував лише окремі уривки. Начебто ключник при цюпі хотів зчинити галас, але здоровезна дівка з ним упоралася. По тому вони видиралися нескінченними сходами, все колом та колом. Ноги в нього були слабкі, наче трава, двічі або тричі він запинався, і дівка мусила підставляти йому руку. Якоїсь миті його загорнули в подорожню кирею та штовхнули на дно вузького річкового човна-скедії. Він згадав, як пані Кетлін наказувала комусь підняти ґрати на Водяній Брамі. Владно та беззаперечно вона оголосила, що відсилає пана Клеоса Фрея назад до Король-Берега з новими умовами для королеви.

А потім він, певно, закуняв. Вино наганяло на нього сон уже довгенько, а у човні він нарешті зміг простягти ноги — розкіш, не дозволена в цюпі. Ще бозна-скільки років тому Хайме навчився крадькома спати у сідлі просто під час походу. Спати у човні виявилося далеко легшою справою. «Коли Тиріон дізнається, як я проспав власну втечу, то реготатиме, аж бороду заплює.»

Але зараз він уже не спав, і кайдани почали йому набридати.

— Ласкава панно! — покликав він. — Збийте з мене ланцюги, і я зміню вас на веслах.

Вона знову насупилася; не обличчя, а самі конячі зуби та відверта підозра.

— Кайданів я не зніму, Крулерізе.

— І вам, дівчино, не далеченько гребти самій аж до Король-Берега?

— Мене звуть Брієнною. Я вам не дівчина.

— А я не Крулеріз, а Хайме. Краще «пан Хайме», як личить лицареві.

— То ви заперечуєте, що зарізали короля?

— Ні, не заперечую. А ви заперечуєте свою стать? Якщо так, то зніміть штани і покажіть. — Він подарував їй невинну посмішку. — Я б удовольнився сорочкою, та під нею, схоже, нема чого показувати.

Пан Клеос запобігливо бебекнув:

— Благаю вас пам’ятати про чемні звичаї, родичу.

«От у кому кров Ланістерів зовсім ріденька дзюрить.» Клеос був сином його рідної тітки Генни від того бовдура Емона Фрея, що від самого дня свого весілля з сестрою князя Тайвина Ланістера так і не зміг подолати переляк перед шурином. Коли князь Вальдер Фрей повів Близнюки війною на боці Водоплину, пан Емон обрав бік своєї дружини, а не батька. «Не надто вигідний обмін для Кастерлі-на-Скелі» — подумав Хайме. Пан Клеос зовні скидався на тхора, бився, наче гусак, а хоробрості мав стільки, як особливо відчайдушна вівця. Пані Старк пообіцяла йому звільнення з полону, якщо той доправить Тиріонові її послання, і пан Клеос дав про те урочисту обітницю.

Загалом у тій цюпі вони добряче надавали одне одному обітниць, а Хайме — найбільше за всіх. Така була ціна, що її пані Кетлін поклала за його звільнення. Вона притиснула вістря меча, взятого в здоровачки, йому до серця і мовила:

— Присягніться, що ніколи більше не піднімете зброї проти Старків і Таллі. Присягніться, що примусите свого брата дотримати обіцянки й повернути моїх доньок живими та неушкодженими. Присягніться честю лицаря, честю Ланістера, честю братчика Королегвардії. Присягніться життям вашої сестри, вашого батька і вашого сина, старими богами і новими, і тоді я відішлю вас до вашої сестри. Відмовитеся — я проллю вашу кров.

Він згадав, як вона крутнула меча в руці, згадав сталевий укол крізь лахміття.