Розділ «Борва мечів»

— Ти здурів? Кому яке діло? Скрути йому в’язи, та й по тому.

— Не хочу я кривдити птаха, — буркнув здоровань. — Але він уміє розмовляти. Раптом птах розкаже, що ми накоїли?

Верхоляк-Сестринець зареготав.

— Малюк-Павлюк — тупий селюк! Тупий, мов замковий кут!

— Не треба так казати. Краще помовч, — загрозливо попередив Малюк-Павлюк.

— Павлюку, — поспішив Чет втрутитися, поки здоровань не розсердився, — коли старого знайдуть у калюжі крові з перерізаною горлянкою, вони й без птаха зрозуміють, що він не своєю смертю помер.

Малюк-Павлюк хвильку поміркував.

— Правда твоя, — нарешті вирішив він. — А чи не можна забрати птаха собі? Він мені до душі.

— Забирай. Він твій, — великодушно дозволив Чет, аби здоровань нарешті замовк.

— Як зголодніємо, то крук ще й у пригоді стане — юшку з нього зваримо, — докинув Верхоляк.

Малюк-Павлюк знову спохмурнів, наче грозова хмара.

— Ти мені, Верхоляче, тільки спробуй мого птаха з’їсти. От тільки спробуй!

Раптом Чет почув крізь дерева голоси.

— Ану обоє стуліть пельки! Ми вже майже на Кулаку.

Вони вигулькнули з лісу на західному боці пагорба і обійшли з півдня, де схил був не такий крутий. На узліссі з десяток братчиків стріляли з лука задля вправи. Стрільці накреслили обриси ворога на стовбурах дерев і пускали по них стріли.

— Диви-но! — мовив Верхоляк. — Онде яка чудасія — свиня з луком!

Найближчий лучник, ясно, був не хто інший, як сам панок Кабанок — жирний панич, що вкрав собі місце коло маестра Аемона. Самий лише його вигляд розлютив Чета аж до дрижаків. Слугувати шафарем при маестрові Аемоні — то було найкраще життя, яке він знав. Старий сліпець був зовсім невибагливий, та й про більшість його немудрящих потреб дбав Клідас. Четові лишалися найлегші обов’язки: вичистити крукарню, запалити вогонь, принести з кухні сніданок чи вечерю… до того ж Аемон жодного разу його не вдарив. «Гадає, що отак може прийти й випхати мене у три вирви, бо, бач, уродився паничем і вміє читати? От він у мене почитає ножа горлом.»

— Йдіть собі, — сказав він решті, — я хочу подивитися.

Собаки тягли його за ремені, хотіли бігти з іншими братчиками — гадали, що нагорі чекає годівля. Чет копнув сучку носаком чобота, і псюри дещо вгамувалися, а він узявся дивитися, як товстун борюкається з довгим луком заввишки з нього самого. Червону і круглу, мов місяць, мармизу аж перекосило від напруги. У ґрунті перед ним стирчали три стріли. Тарлі наклав стрілу, напнув тятиву, довго цілився і нарешті пустив. Стріла зникла десь у хащах. Чет гучно зареготав і смаковито, презирливо пирхнув.

— Ту стрілу ми вже не знайдемо, а вину повісять на мене, — зауважив Ед Толет, похмурий сивочолий зброєносець, якого усі кликали Скорботним Едом. — Відколи я загубив коня, то як щось пропаде — одразу тицяють на мене. Наче я міг щось вдіяти! Кінь був білий, навколо сніжило — де я мав його шукати?