Розділ «Борва мечів»

— Усе, — тихо відповів Давос.

Станіс вирячився на нього, стиснувши щелепи. Нарешті він мовив:

— Іди собі, поки власним язиком знову не загнав себе до підземелля.

Інколи штормовий вітер дмухає так люто, що жегляреві лишається тільки згорнути вітрила.

— Слухаю волю вашої милості.

Давос уклонився, та скидалося, що Станіс уже про нього забув.

Вийшовши з Тулумбасу, Давос опинився у царині вогкого холоду. Зі сходу дмухав сильний вітер, смикав прапори, ляпав ними уздовж мурів. У повітрі відчувався запах солі. «Море.» Давос любив цей запах — він миттю будив бажання знову пройтися корабельним чардаком, підняти вітрила і рушити на південь до Мар’ї та двох меншеньких. Давос думав про них щодня, а щоночі — навіть більше. Якась його частина нічого так не прагнула, як схопити Девана та втекти додому. «Ні, не можу. Ще зарано. Тепер я — князь і Правиця. Я не можу зрадити свого короля.»

Він підняв очі й роздивився мури. Замість зубців на нього згори дивилися тисячі потвор і химер, кожна відмінна від іншої: крилаті змії-виверни, грифони, гемони, мантикори, василіски, песиголовці, бикоголовці та інша нечисть, яка стирчала з верхівок мурів так, наче просто з них і виросла. Що ж до драконів — дракони у замку були скрізь. Велика трапезна являла з себе дракона, що лежав на череві, а заходили до того дракона крізь його розчахнуту пащу. Кухня — то був дракон, що згорнувся клубком, а дим та пара з печей виходили в нього з ніздрів. Башти — то були дракони, що присіли над стінами і готувалися злетіти. Вітрогон-Башта, здавалося, верещить з люті, а Змій-Башта — з непорушним спокоєм вдивляється удалину над хвилями. Менші дракони оздоблювали обриси брами. Драконячі лапи стирчали зі стін, аби тримати смолоскипи, великі кам’яні крила накривали кузню та зброярню, хвости утворювали арки, мости, зовнішні сходи.

Давос чув у переказах, що чаклуни Валірії не різали і не рубали камінь так, як пересічні каменярі, а натомість порали вогнем і чарами, як гончарі порають глину. Але зараз він спитав себе: що як це справжні дракони, перетворені на кам’яних?

— Якщо червона жінка вдихне у них життя, замок обвалиться. Така моя думка. Що це за дракони такі, в яких усередині є кімнати, сходи і меблі? І вікна. І димарі. І зливи з нужників.

Давос обернувся і побачив коло себе Саладора Саана.

— То виходить, ти пробачив мою зраду, Саладоре?

Старий пірат насварився на нього пальцем.

— Пробачаю — так. Забуваю — ні. Добре золото на Клішні — воно все мало бути моє. Думаю про нього, і аж почуваюся старий і стомлений. Коли я помру збіднілий до нитки, мої дружини та підбічниці проклянуть тебе, цибульний княже. А ще ж князь Кельтигар мав стільки добрих вин, яких я не куштую, морського беркута, якого він сам навчив злітати з п’ястука, чарівного рога, що викликає кракенів з безодні. Кожен хотів би такого рога — позбавитися тирошійців та інших набридливих істот. А чи маю я зараз цього рога, чи можу в нього дмухати? Не можу, бо король зробив мого старого друга своїм Правицею.

Він узяв Давоса під руку і продовжив:

— Королевині люди не люблять тебе, старий друже. Я чую чутки, що один Правиця добирає собі власних друзів. Ті чутки правдиві, хіба ні?

«Ти надто багато чуєш, старий пірате.» Знати людей перемитникові так само важливо, як припливи та відпливи, бо інакше його життя не триватиме довго. Нехай королевині люди — усі, як один, палкі прихильники Господа Світла. Та вояки і простолюдці на Дракон-Камені потроху поверталися до богів, яких знали упродовж цілого життя. Вони подейкували, що Станіса зурочили і зачарували, що Мелісандра відвернула його від Седмиці, аби схилити перед якимось гемоном з тіні, а ще… настрашніший гріх з усіх… що вона зі своїм богом не справдила його надій. Навіть деякі лицарі та вельможні пани трималися тієї ж думки. Давос потроху відшукав їх усіх, добираючи так само ретельно, як жеглярів собі на корабель. Пан Геральд Говір хоробро бився на Чорноводі, але потім від нього чули балачки про те, що Ра-Гльор, напевне, дуже слабкий бог, коли дозволив карликові та мерцеві жорстоко побити своїх вірних. Пан Андреш Естермонт був королю братом у перших і навіть колись служив зброєносцем. Байстрюк зі Щеботу очолював позадній сторожовий загін, завдяки якому Станіс безпечно дістався галер Саладора Саана — та сам він уклонявся Воїнові з таким самим завзяттям, з яким кидався у битву. «То люди короля, а не королеви.» Втім, про них краще не згадувати.

— Один лисенійський пірат колись мені казав, що добрий перемитник на чужі очі не втрапляє, — обережно відповів Давос. — Чорні вітрила, замотані ганчір’ям весла, жеглярі, що вміють тримати язика за зубами — ось що йому найпотрібніше.

Лисенієць зареготав.

— Краще навіть жеглярі зовсім без язиків! Німі здоровані, що не вміють ані писати, ані читати. — І миттю спохмурнів. — Та все ж добре чути, що хтось береже твою спину, старий друже. Чи віддасть король малого своїй червоній жриці, як гадаєш? Один маленький дракончик може скінчити цю довгу набридливу війну.