Розділ «Борва мечів»

— Кожен може читати, мосьпане, — відповів маестер Пилос. — Для цього не треба ані чарів, ані вельможного родоводу. Я навчаю цієї науки вашого сина за королівським наказом. Дозвольте мені вчити і вас теж.

То була вельми доброзичлива пропозиція, од якої Давос не міг відмовитися. І він заходився щодня видиратися до маестрових покоїв нагорі Змій-Башти, аби там супити брови над сувоями, пергаменами, важкими книгами, переплетеними у шкіру, в муках намагаючись розібрати ще кілька нових слів. Од напруги йому часто боліла голова і нападало принизливе відчуття, що він дурніший за Пістрявчика. Його синові Девану не було ще й дванадцяти, а він уже далеко перевершив батька у мистецтві читання. Що ж до принцеси Ширени та Едріка Шторма, то їм давно читалося, як дихалося. Біля книжок Давос почувався меншою за них дитиною. Але зусиль не полишав — тепер він був Правицею Короля, а Правиці не можна лишатися неписьменним.

Вузькі та звивисті сходи Змій-Башти стали для маестра Кресена вічною мукою після того, як він зламав стегно. Давос досі сумував за старим і був певний, що Станіс теж про нього згадує. Маестер Пилос був розумний, старанний, зичливий, але надто юний роками — король не покладався на нього так, як за часів минулих покладався на Кресена. Адже старий був Станісові опорою стільки довгих років… «Доки не перетнув шлях Мелісандрі.»

Нагорі сходів Давос почув тихе теленькання дзвіночків, яке могло означати лише присутність Пістрявчика. Принцесин блазень чекав на неї ззовні маестрових дверей, наче вірний пес. М’якотілий, сутулий, з опасистим обличчям, наколотим пістрявим червоно-зеленим клітчастим візерунком, Пістрявчик мав на собі шолома, зробленого з цинового відерця і оленячих рогів. На парогах висіло з тузінь дзвіночків, які теленькали від кожного руху — тобто безупинно, бо дурник ніколи не стояв на місці тихо, але теліпався і мулявся на всі боки. Не диво, що Пилос вигнав його з уроків Ширени, щоб не заважав.

— А у морі, під водою стара риба ласує молодою, — пробубонів блазень до Давоса, схилив голову набік, дзвіночки закалатали, зателенькали, заспівали. — Отакої, йой-ой-ой.

— А у башті над водою стара риба вчиться в молодої, — відказав Давос, що ніколи не відчував себе таким змарнілим старцем, як коли сідав читати. Напевне, якби його вчив старий маестер Кресен, було б легше. Бо молодий Пилос годився йому в сини.

Маестер знайшовся за своїм довгим дерев’яним столом, закладеним книжками та сувоями. Навпроти нього сиділо троє дітей: двоє хлопчиків, а між ними — принцеса Ширена. Давосові й досі незмінно теплішало на серці, коли він бачив свою власну кровинку в товаристві принцеси та королівського сина. «Деван тепер княжич, навіть не лицарський син. Майбутній князь на Мокрохащах.» Давос пишався долею сина більше, ніж власною. «А ще ж мій хлопчик і читати вміє. Пише і читає так, наче з цим хистом уродився.» Пилос хвалив малого за старанність, ніколи не казав ані слова докору. Майстер-мечник доповідав, що Деван показує певні успіхи з мечем та списом. «І побожності навчений теж.»

— Мої брати піднеслися до Палат Світла і сіли поряд із Господом, — сказав Деван, коли батько приніс йому звістку про загибель чотирьох старших братів. — Я молитимуся про них коло ніч-ватри. І за вас, пане батьку — щоб ви йшли у світлі Господньому до кінця ваших днів.

— Доброго ранку, пане батьку, — привітався малий, побачивши Давоса.

«Він такий схожий на Дала у його роки» — подумав Давос. Його старшенький, щоправда, ніколи не вбирався так справно та коштовно, як Деван, королівський зброєносець. Але вони мали однакові — прості та грубуваті — обличчя, однакові — чесні та відверті — карі очі, однакове — не надто пишне, але неслухняне — брунатне волосся. Деванові щоки та підборіддя вкривала ледь помітна пухнаста білява порость, якої соромилася б і добра бросквина, та хлопець страшенно пишався своєю «бородою». «Саме так, як колись пишався Дал.»

З трьох дітей за столом Деван був найстарший, але Едрік Шторм — на два вершки вищий, ширший у грудях і плечах. Цим він скидався на батька — так само, як і тим, що ніколи не нехтував вранішнім навчанням з мечем та щитом. Ті, хто пам’ятав Роберта і Ренлі дітьми, казали, що байстрюк схожий на них куди більше, ніж Станіс — вугільно-чорним волоссям, глибокими синіми очима, ротом, щелепою, вилицями. Лише вуха нагадували, що з боку матері він походить од крові Флорентів.

— Доброго ранку вам, мосьпане, — додав своє вітання Едрік.

Хай яку завзяту і погордливу вдачу мав королівський байстрюк, усе ж вихователі — маестри, каштеляни та майстри-мечники — добре навчили його чемності.

— Ви прийшли від пана дядька? — спитав він. — Як ся мають його милість король?

— Король живий-здоровий, — збрехав Давос. Насправді Станіс нагадував кощавого мерця, вийнятого з могили. Та навіщо казати таке хлопцеві, наче йому іншого клопоту мало? — Сподіваюсь, я не завадив вашому навчанню.

— Ми саме скінчили, мосьпане, — запевнив його маестер Пилос.

— Ми читали про короля Даерона Першого!

Принцеса Ширена була мила, сумна, лагідна дитина, з вроди якої добряче познущалася доля. Станіс подарував їй важку кутасту щелепу, Селиса — флорентівські вуха, а самі боги у своїй жорстокій мудрості вирішили додати до природних дарів ще й сіру лускачку. Хвороба, пережита у колисці, лишила одну щоку та половину шиї сірою, твердою, потрісканою — але на щастя, зглянулася на життя дівчинки та її зір.

— Той король звоював Дорн у лютій війні. Його прозивали Юним Драконом!

— Він вклонявся облудним богам, — мовив Деван, — та в іншому то був великий король, відважний у битвах.