Розділ «Борва мечів»

Померти — воно, звичайно, легше, годі й казати. Лишень заповзти до печери та дозволити кораблеві піти геть. Тоді смерть знайде тебе сама. Вже кілька днів Давоса палила лихоманка: перетворювала кишки на буру юшку, змушувала тремтіти у тривожному сні. Щоранку він прокидався дедалі слабшим, а замість молитви призвичаївся проказувати до себе: «Недовго мені вже лишилося».

Якщо його пожаліє лихоманка, то напевно доконає спрага. З прісної води тут були самі лише калюжі, налиті дощем у западинах скель. Якихось три дні тому (чи чотири? нелегка штука — розрізнити дні один від іншого посеред моря) калюжі стояли сухі, наче старі кістки, а сіро-зелені рясиці на воді затоки, що оточувала його з усіх боків, вабили до себе майже нестерпно. Давос знав, що варто лише допастися до морської води — і на тебе чекає швидкий кінець. Але горлянка всихала, і опиратися спокусі зробити хоча б ковток ставало дедалі важче.

Порятував його раптовий порив вітру з дощем; щоправда, він так заслаб, що міг лише лежати на спині з заплющеними очима та роззявленим ротом, дозволяючи воді капотіти на потріскані вуста і напухлий язик. Але опісля Давос відчув приплив сил, а калюжі та розколини у скелі знову заблищали життєдайною вологою.

Відтоді, на жаль, минуло вже три (чи чотири) дні, майже уся вода зникла: якась випарувалася, а якусь він висьорбав. Зранку знову доведеться смоктати грязюку і облизувати вогкі холодні камені на дінцях западин у скелях.

До гарячки та спраги додався ще один жорстокий убивця — голод. Острівець являв із себе голий шпиль, що витикався з широкого простору Чорноводої затоки. Під час припливу на вузькому кам’янистому березі, куди Давоса після битви викинуло хвилями, зазвичай знаходилося кілька крихітних крабів. Створіння боляче щипали йому пальці, перш ніж він розбивав їх на каменях і висмоктував м’ясо з клішень та нутрощі з панцирів.

Але берег зовсім зникав, коли починався приплив. Тоді Давос мусив видиратися нагору, щоб його знову не змило в затоку. Вершина шпилю за припливу стирчала з моря на п’ятнадцять стоп, та коли вода хвилювалася, бризки летіли ще вище, і лишитися сухим було неможливо, ба навіть у печері — власне, всього лише неглибокій заглибині в скелі під кам’яним навісом. На каменях не росло нічого, крім мшеді; голої скелі цуралися навіть морські птахи. Щоправда, час від часу на вершину шпилю таки сідав поодинокий мартин, і тоді Давос намагався його вполювати, але прудкий птах не підпускав мисливця близько до себе. Давос пробував кидатися камінням, але не мав досить сили для убивчого удару — коли камінь влучав у здобич, та лише верещала роздратовано і злітала у повітря.

З його острова було видно інші скелі — віддалені кам’яні шпилі, вищі за той, на якому сидів він сам. Найближчий, скільки він міг судити здалеку, визирав з моря сажнів на шість. Коло того острова клубочилася ціла хмара мартинів, і Давос хотів навіть перепливти туди, щоб пограбувати гнізда. Проте вода тут була холодна, течії сильні та зрадливі, сили боротися з ними йому бракувало, а відтак на шляху вплав на нього чекала така сама певна загибель, як і від солоного питва.

З минулих років Давос пам’ятав, яка волога та дощова буває осінь у вузькому морі. Коли вдень визирало сонце, то ще так-сяк можна було терпіти. Але вночі дедалі холоднішало, ще й вітер іноді гуляв затокою, женучи білі буруни, і тоді Давос тремтів, промоклий наскрізь. Лихоманка навперемінки морозила його і палила вогнем, а останнім часом додався ще й хрипкий болісний кашель.

Крім печери, іншого притулку Давос не мав. Та й той був, правду кажучи, доволі вбогий. За відпливу на берег час від часу викидало плавник та почорнілі корабельні рештки, але ж він не мав чим викресати вогню і запалити багаття. Якось у відчаї Давос попробував терти два шматки плавнику один об інший, але гниле дерево не грілося, а кришилося, і він лише набив собі мозолі. Одяг його просяк вологою і не бажав сушитися, а чоботи загубилися ще в затоці.

Спрага, голод та негода — такі були його єдині й найвірніші супутники на кожну годину кожного дня. З часом Давос почав вважати їх мало не за друзів. Ще трохи — і котрийсь матиме ласку скінчити його невпинні страждання. А як несила стане чекати, то заходь у воду і рушай до берега — десь він там на півночі є, хоч і невидимий оку. Надія дістатися землі марніла разом із останніми силами, та Давосові було байдуже: змалку життя його минало в морі й скінчитися мусило теж посеред моря. «Боги у глибині вод чекають на мене» — казав він собі. — «Час мені відгукнутися на їхній клич.»

Але зараз на обрії майоріло вітрило — крихітна крапка, яка щохвилини зростала. «Ніхто ніколи сюди не заходить. А тут ось тобі маєш.» Давос приблизно знав, де розташована його скеля: вона належала до цілого пасма таких самих, що витикалися високо вгору з дна Чорноводої затоки; найвища з них сягала у висоту сотні стоп над припливною водою, а десяток менших — від тридцяти до шістдесяти. Жеглярі прозивали їх «списами морського царя» і знали, що на кожний камінь, видний над поверхнею моря, ще з десяток підло й зрадливо ховається під водою. Кожен керманич, який мав хоч трохи кебети, намагався триматися звідси якнайдалі.

Давос дивився набряклими червоними очима, як вітрило потроху виростає на обрії, намагався почути, як вітер гуде і ляскає у полотні. «Сюди йде, їй-бо!» Якщо корабель не змінить хід, то скоро наблизиться до його вбогого притулку. І тоді можна буде спробувати догукатися. І тоді він житиме.

Якщо схоче. Бо найголовніше — хоче він жити чи ні — Давос досі не вирішив.

«Навіщо мені жити?» — думав він, видивляючись крізь туман сліз. — «Скажіть мені, боги праві, навіщо? Сини мої загинули: Дал і Алард, Марік і Матос. Можливо, з ними й Деван. Хіба в силі батько пережити стількох молодих дужих синів? Як мені жити далі? Я — порожня шкаралупа від здохлого краба. Всередині в мене зяє провалля, де геть нічого не лишилося. Невже боги цього не розуміють?»

Вони увійшли до гирла Чорноводи під прапорами вогняного серця Господа Світла. Давос на «Чорній Беті» стояв у другій шерезі бойового порядку між Даловою «Примарою» та Алардовою «Пані Мар’єю». Марік, третій його син, служив веслярським старшиною на «Люті», яка йшла посередині першого ряду, а Матос був помічником при батькові. Під стінами Червоного Дитинця галери Станіса Баратеона зчепилися у бою з невеличким флотом короля-хлопчака Джофрі, й скоро річка задзвеніла тятивами та загуркотіла таранами, що трощили весла і короби суден.

А потім шалено заревів невідомий велетенський звір, і усіх оточило пекельне зелене полум’я. То був шал-вогонь, вогнечарникова химородь, нефритовий гемон. Матос стояв коло його плеча на чардаку «Чорної Бети», коли корабель підняло з води вогняним подихом. Опинившись у річці, Давос відчайдушно бив руками та ногами, поки потік крутив і кидав його на всі боки. Вгору за течією вогонь запалив небо, сягнувши п’ятдесяти стоп заввишки. Давос бачив, як палає «Чорна Бета», «Лють» і ще десяток кораблів, дивився, як із них стрибають люди, як вони тонуть у воді. Зникли з очей і «Примара», і «Пані Мар’я» — невідомо, потонули, розтрощилися або просто сховалися за запоною шал-вогню, бо шукати їх він не мав ані часу, ані змоги. Його несло до гирла річки, де ланістерівці напнули велетенського залізного ланцюга. Від берега до берега не лишилося нічого, крім палаючих кораблів та зеленого шал-вогню. Видовисько на мить спинило Давосові серце, а у пам’яті надовго викарбувалися тріск полум’я, сичання пари, вереск людей, що помирали у муках, страшна хвиля жару в обличчя. Потік ніс його просто до воріт пекла.

Було б Давосові тоді нічого не робити — і за якусь хвилину він зустрівся б зі своїми синами, ліг на спочинок у прохолодний зелений намул на дні затоки, нагодував риб власною плоттю. Але не судилося. Натомість він вдихнув якомога більше повітря й пірнув, шалено збурюючи воду ногами, щоб потрапити на дно річки. Єдина його надія полягала у тому, щоб проминути ланцюг, палаючі кораблі та шал-вогонь під водою і спробувати виплисти у безпечну затоку. Плавав Давос добряче і, на щастя, не мав на собі залізної броні — навіть шолома загубив, коли втратив «Чорну Бету».

Прорізаючи зелений морок своїм тілом, наче ножем, він бачив, як інші вояки борються за життя, потопаючи під вагою панцирів і кольчуг. Давос плив повз них, колотив ногами з останніх сил, що в нього лишилися, віддавався на милість потокові й чіплявся за надію на порятунок. Він поринав дедалі глибше та глибше; очі заливала вода, з кожним помахом рук ставало важче стримувати подих. Він згадав, як побачив дно, м’яке та тьмяне, як із вуст його вивільнився струмінь бульбашок. Щось торкнулося його ноги… може, риба чи підводний корч, а може, й потопленик — цього він уже не розбирав.

Повітря закінчувалося, але випірнути і вдихнути Давос боявся. Чи переплив він уже повз ланцюг, чи вирвався з річки до затоки? Якщо він випірне просто під кораблем, то захлинеться, а якщо серед плавучої латки шал-вогню, то перший подих спалить йому легені на попіл. Давос вивернувся під водою і зиркнув угору, але побачив лише зелену темряву, а тоді крутнувся надто рвучко і перестав розрізняти, де верх, а де низ. Накотив шалений переляк; руки заходилися безладно гамселити по дну річки, здійняли хмару грязюки, яка засліпила очі. Щомиті у грудях тиснуло дедалі болючіше. Він хапав воду зсудомленими пальцями, хвицяв ногами, штовхався, крутився, подумки волаючи про повітря… знову бив ногами, загублений серед річкового мороку, аж доки не втратив останню силу. Вуста самі собою розтулилися для крику, до рота ринула вода зі смаком солі, й Давос Лукомор зрозумів, що потопає.

Наступне, що він пам’ятав, було сонце високо у небі. Він лежав на кам’яному березі під шпилем голого каменю, а навколо тяглася порожня затока. Поруч лежали зламана щогла, спалене вітрило та набухлий мрець. Щогла, мрець і вітрило зникли з наступним припливом, лишивши Давоса самого на скелі серед списів морського царя.