Розділ «Борва мечів»

«Я знав відповідь, ще не спитавшись» — подумав Тиріон. — «Вісімнадцять років Хайме служить у Королегвардії, а я досі не прохопився ані словом. Мабуть, я розумів. Усе я, напевне, знав і розумів.»

— Чому? — примусив він себе спитати, хоча знав, що пошкодує.

— Ти ще маєш нахабство питати, чому? Ти, який убив свою матір, щоб з’явитися на цей світ? Ти, потворна, зловісна, свавільна, отруйна істота, повна заздрощів, хіті та підлого лукавства? Закони людські дають тобі право зватися моїм ім’ям і підіймати мою корогву, бо я не можу довести, що ти вродився не від мого лона. Боги, щоб утамувати мою погорду, примусили мене дивитися, як ти шкандибаєш поруч зі мною, почепивши собі на груди лева — знак мого батька, а перед ним діда і прадіда. Але ані боги, ані люди не змусять мене віддати тобі Кастерлі-на-Скелі, аби ти задля ницої примхи перетворив його на дім розпусти.

— На дім розпусти?!

Раптом Тиріонові проясніло, наче сонце зійшло; він зрозумів, звідки в батька стільки жовчі. Тиріон скреготнув зубами і мовив:

— Отже, Серсея розповіла вам про Алаяйю.

— Її так звуть? Нехай. Я не в змозі пам’ятати імена усіх твоїх повій. Як звали ту, з котрою ти одружився ще малим?

— Тайша. — Тиріон виплюнув відповідь із зухвалим викликом.

— А табірну дівку на Зеленозубі?

— Хіба вам не байдуже? — спитав Тиріон замість відповіді. Перед батьком він не бажав навіть згадувати Шаїного імені.

— Байдуже. І так само байдуже, чи вони всі мертві, а чи живі.

— То це ви наказали побити Яйю батогами. — Він не питав, а стверджував.

— Твоя сестра розповіла мені про твої погрози моєму онукові. — Голос князя Тайвина був холодніший за лід. — Скажеш, вона брехала?

Тиріон не став заперечувати правду.

— Так, я погрожував. Щоб уберегти Алаяйю. Бо Кіптюги вже на неї облизувалися.

— Ти погрожував власному родичеві, малюкові зі свого дому, щоб урятувати честь шльондри? Ти при своєму розумі?

— Це ж ви самі навчили мене, що гарна погроза корисніша за удар сокирою. Щоправда, Джофрі кілька разів таки спокушав мене подумати про останнє. Але ж Томен… чого б це мені бажати зла Томенові? Він гарний хлопчик, і він мені рідна кров.

— Твоя мати теж була тобі рідна кров. — Князь Тайвин різко підвівся і вивищився, наче башта, над своїм дрібним сином. — Повертайся до ліжка, Тиріоне, і не смій ніколи казати мені про свої права на Скелю. Їх не існує. Ти матимеш свою нагороду — таку, яка личитиме твоїм заслугам і станові. Але яку саме — про те судити мені. І будь певен — більше я не стерплю від тебе ганьби на дім Ланістер. Твої походеньки з хвойдами скінчено. Наступна, яку я знайду в твоєму ліжку, піде на шибеницю.

Давос I

На обрії поволі росло вітрило, а він дивився на нього і намагався вирішити, чого прагне сильніше: жити чи померти.