Розділ «Борва мечів»

У її голосі бринів такий жах, що Ар’я аж ступила назад. «Здуріла вона, чи що?!»

— Не лякай дитину! — заперечив Торос. — Вона нікому не завдала шкоди.

Лим Лимонний Сіряк тицьнув пальцем на свого носа.

— Оцього б я не сказав!

— Дитина поїде вранці разом з нами, — запевнив князь Берік дрібну стару. — Ми веземо її до Водоплину, до рідної матері.

— Е ні, — заперечила карлиця. — Не довезете. Плин річок тепер у владі чорного пструга. Якщо вам потрібна її матір, шукайте у Близнюках. Бо там скоро гулятимуть весілля! — Вона знову заклекотіла моторошним сміхом. — Подивися у вогонь, рожевий жерцю, і побачиш. Але не тут і не зараз, бо тут тобі нічого не судилося бачити. Це місце досі належить старим богам… вони скніють тут так само, як я — замалі та заслабкі, але ще живі. Вогню вони не люблять, бо дуб згадує про жолудь, жолудь мріє стати дубом, а пеньок живе у них обох. Вони пам’ятають, як сюди прийшли першолюди, що тримали вогонь у жорстоких руках.

Вона випила решту вина чотирма довгими ковтками, відкинула міха убік і тицьнула палицею на князя Беріка.

— Тепер я хочу свою платню. Хочу пісню, яку ти мені обіцяв.

І Лим мусив розштовхати Тома Семиструнного під його хутрами, і привести заспаного до вогню з цимбалами в руках.

— Ту саму пісню, що й того разу? — запитав співець, позіхаючи.

— О так. Мою пісню про Янку. Невже на світі є друга така?

І він заспівав, а карлиця заплющила очі, почала повільно хитатися уперед і назад, бурмочучи під ніс слова і проливаючи сльози. Торос міцно ухопив Ар’ю за руку і відтяг убік.

— Хай смакує свою пісню без перешкод, — мовив він. — Це єдине, що їй лишилося.

«Та я ж не збиралася її кривдити» — подумала Ар’я.

— Що вона таке казала про Близнюки? Адже моя мати у Водоплині, хіба ні?

— Була у Водоплині. — Червоний жрець потер собі шию. — Стара каже, скоро гулятимуть якесь весілля. Побачимо. Та хай де буде твоя мати, князь Берік її знайде.

Невдовзі над ними розчахнулися небеса. Миготіла блискавка, грім котився пагорбами, злива стікала з неба сліпучим водоспадом. Карлиця зникла так само несподівано, як з’явилася, а розбійники назбирали гілля і склали грубого куреня, щоб сховатися.

Дощ періщив усеньку ніч, і на ранок Нед, Лим та Гачок-Мірошник прокинулися змерзлі та застуджені. Гачок не втримав сніданок у шлунку, а юний Нед по черзі палав жаром і трусився з холоду. Шкіра його була на дотик липка і волога від поту. Заруб сказав князеві Беріку, що за пів-дня їзди на північ є покинуте село, де можна знайти притулок і перечекати найгірші зливи. Так-сяк загін повидирався на коней і погнав їх униз великим пагорбом.

А дощі все не вщухали. Розбійники їхали лісами та ланами, перебиралися через бурхливі потоки, де вода плескотіла в коней під черевом. Ар’я накинула відлогу кобеняка і згорбилася у сідлі, наскрізь промокла, тремтлива, та конче рішуча не здаватися. Меріт і Мудж скоро кашляли вже гірше за Гачка; бідолаха Нед марнів із кожною верстою.

— Коли я в шоломі, по ньому стукотить дощ, і мені від того голова болить, — жалівся він. — А коли знімаю, мокре волосся липне до лиця та лізе до рота.