Розділ «Борва мечів»

Ар’я примружилася на вогонь — спробувала побачити те саме, що червоний жрець. Але скоро очі почали спливати слізьми, і вона відвернулася. Гендрі теж спостерігав за червоним жерцем якусь хвилину, а тоді зненацька спитав:

— Чи справді ви бачите майбутнє?

Торос відвернувся від вогню, зітхнув.

— Не тут. І не зараз. Але бувають дні, таки-так, коли Господь Світла дарує мені видіння.

На обличчі Гендрі малювався сумнів.

— Мій хазяїн казав, що ви — п’яниця та шахрай. А святий отець із вас такий, як із собачого хвоста сито.

— Недобре казав твій хазяїн. — Торос гигикнув. — Правдиво, але недобре. Хто він був такий, га? Звідки я маю тебе знати, хлопче?

— Я був у підмайстрах при зброярі Тобго Мотті, на Сталевій вулиці. Ви колись у нього мечі купували.

— Таки-так, купував. А він гилив за них дві ціни, ще й дорікав, що я їх підпалюю. — Цього разу Торос засміявся уголос. — І все ж твій хазяїн казав правду. Не вийшло з мене святого отця — хоч ріж, хоч бий. Народився я молодшим із вісьмох дітей, і батько здихався мене, віддавши до Червоного Храму. Та не такої долі я бажав собі сам. Так, я читав молитви, проказував чарослови… але очолював усі набіги на льохи та комори, і в ліжку моєму нерідко ловили дівчат. Ой, лукаві ж ті дівчата… хтозна, як вони туди пролазили.

— Затим у мені прокинувся неабиякий хист до різних мов. А ще коли я вдивлявся у вогонь… то іноді дещо бачив. Та все одно з мене було більше клопоту, ніж зиску, і настав день, коли мене відіслали до Король-Берега, щоб я приніс світло Господнє загиблому в семи пеклах облудної віри Вестеросові. Король Аерис кохався у вогні; жерцям здавалося, що навернути його буде неважко. Та на жаль, королівські вогнечарники вміли майстерніші штуки з вогнем, ніж я.

— Згодом мене полюбив король Роберт. Коли уперше я виїхав до бугурту з палаючим мечем, кінь Кевана Ланістера став дибки і скинув його на землю. Його милість так реготав, що я боявся, аби не луснув. — Червоний жрець посміхнувся спогадам. — Але так із клинком чинити не годиться, твій хазяїн знову казав правду.

— Вогонь поглинає. — За ними стояв князь Берік. У його голосі лунало щось таке, від чого Торос миттю замовк. — Поглинає, і не лишає по собі нічого. Нічого!

— Беріку, друже мій любий. — Жрець торкнувся плеча князя-блискавки. — Що ти таке кажеш?

— Те саме, що вже казав раніше. Шість разів, Торосе! Шість разів — це забагато.

Раптом він обернувся і швидко зник.

Тієї ночі вітер завивав майже вовком — мабуть, учився у кількох справжніх вовків, чиї голоси чулися на заході. Заруб, Анжей та Меріт з Місячища тримали варту. Нед, Гендрі та багато інших міцно спали, коли Ар’я уздріла малу бліду тінь, що прокрадалася позаду коней, підпираючись кривим ціпком і розвіваючи білим волоссям. На зріст стара була ледве вища за три стопи; очі її при світлі вогнища палали червоним, як очі Джонового вовка. «Той теж був привид.» Ар’я підібралася ближче і стала на коліна послухати, що там робиться.

Поруч із князем Беріком знаходилися Торос і Лим. Крихітна гостя всілася коло вогню без запрошення і скосила на них очі, схожі на жарини.

— Ба, Вогник та Лимончик знову прийшли мене вшанувати. А з ними — його милість мертв’яцький князь!

— Зловісне прізвисько. Я вас прохав його уникати.

— Прохав, еге ж. Але на тобі ще надто свіжий сморід смерті, зацний паночку. — Коли стара говорила, то показувала у роті єдиний зуб. — Дай мені вина, бо піду. Старі мої кістки… коли лютують вітри, суглоби ниють і не гнуться. А тут, нагорі, вітри лютують завжди.