Розділ «Борва мечів»

— Проти ночі, ваша милосте, усі киреї чорні. Блискавки гатили надто швидко, і вбрання їхнього я не роздивився.

Мейра сторожко озирнулася.

— Якби то були чорні братчики, хіба вони не їхали б на конях?

Тим часом Бранові на думку спало дещо інше.

— Байдуже! — мовив він упевнено. — Якщо вони і схочуть, нас усе одно не дістануть. Хіба що мають човна або знають про стежку-загату.

— Авжеж, стежку! — Мейра скуйовдила Бранові волосся і поцілувала у чоло. — Наш любий принце! Йоджене, чуєш принца — вони ж не знають про стежку! А навіть якби знали, уночі та під дощем ніколи б її не знайшли!

— Ніч колись скінчиться. Якщо вони лишаться до ранку…

Йоджен лишив решту недоказаною, а по якійсь хвилині додав:

— Вони там підкидають у вогнище, яке запалив перший.

Блискавка зазміїлася небом, світло заповнило вежу і викарбувало їхні тіні на стінах. Ходор хитався уперед і назад, щось мугикаючи. Тієї короткої яскравої миті Бран відчув острах Літа, заплющив два свої ока і відкрив третє. Хлопчикова шкура впала з нього, наче одяг, вежа лишилася позаду…

…а сам він опинився під дощем, з повним черевом оленячого м’яса, скручуючись клубком у кущах, поки над головою розколювалося і гуркотіло небо. Пахощі гнилих яблук та мокрого листя майже забили запах людей, але той нікуди не подівся. Він чув брязкіт та скрипіння людської твердошкіри, бачив, як люди сунуть під деревами. Мимо прочалапала людина з довгою палицею; насунута на голову шкура позбавила його зору та слуху. Вовк оббіг їх широким колом позаду мокрого терену, попід голим гіллям яблуні. Він слухав, як вони балакають, а потім за пахощами дощу, листя і коня раптом почув гострий червоний сморід жаху…

Джон V

Земля була встелена сосновою глицею та впалим листям — зелено-бурим килимом, що хлюпав під ногами, досі мокрий після нещодавніх дощів. Великі голі дуби, височезні вартовини, стрункі шереги смерек оточували загін. На пагорбі угорі стояла кругла вежа, стародавня та порожня, стінами якої трохи не до верхівки видирався товстий зелений мох.

— Хто це таке побудував, усе з каменю? — запитала Ігритта. — Якийсь король?

— Та ні. Просто люди, які тут жили.

— Що з ними сталося?

— Втекли або загинули.

Брандонів Дарунок упродовж тисяч років населяли працелюбні рільники, але з занепадом Варти ставало дедалі менше охочих орати лани, доглядати бджіл, садити городи. Цілі садиби разом із землею повертала собі дика пустка. У Новому Дарунку ще збереглися села та городці, данина з яких — збіжжям, крамом і працею — живила та вдягала чорних братчиків. Але і з тих більша частина вже зникла з лиця землі.

— От дурні! Залишили такий міцний замок! — мовила Ігритта.

— Та це ж лише невеличка вежа. Тут колись жив якийсь дрібний панок із родиною та кількома присяжними слугами. Коли приходили наскочники, він запалював сторожовий вогонь на даху. В Зимосічі башти втричі вищі за оцю.