Розділ «Борва мечів»

— Одужуєте, мосьпане?

— Еге ж. Такий дужий став, аж наступної битви не дочекаюся. Чули, коли її обіцяють?

Втім, досягнувши зміїстих сходів, Тиріон міг тільки глипати на них у відчаї. «Сам я туди ніколи не видеруся» — зізнався він собі, проковтнув гідність і попрохав Брона занести його нагору, без надії сподіваючись, що о цій годині нікому буде дивитися, нікому насміхатися, нікому переповісти, як карлика тягли сходами, наче немовля під груддю.

Зовнішнє замкове дворище густо заповнили намети та шатра, на вигляд — багато десятків.

— Тирелівські, — пояснив Подрік Пейн, поки вони долали плутанину шовку і полотна. — Князя Рябина і князя Рожвина теж. Для усіх помешкань не знайшлося. Тобто у замку. Хтось винайняв собі. Тобто кімнати у місті. У заїздах і всяке таке. Вони тут на весілля. Королівське. Короля Джофрі. Вам стане сили його відвідати, ласкавий пане?

— Та мене з нього і скаженими тхорами не виженеш.

На користь весіль порівняно з битвами говорило хоча б те, що там було важче втратити носа.

За вікнами Башти Правиці, завішеними віконницями, досі горіло тьмяне світло. Вартові на дверях мали на собі кармазинові киреї та шоломи з левами княжої сторожі його батька. Тиріон знав обох вартових особисто, і вони його пропустили… а ще хутко відвели погляди від його обличчя.

Усередині їм трапився назустріч пан Аддам Марбранд. Він саме сходив гвинтовими сходами у візерунчастому панцирі та золототканому корзні очільника міської варти.

— Ясний пане, — мовив він, — вельми радий бачити вас на ногах. Бо до мене доходили чутки…

— …що десь за містом уже копають маленьку могилку? До мене вони теж доходили. Тому я вирішив, що час уже стати на ноги та нагадати про себе. А ще я чув, що вас поставлено тисяцьким міської варти. То вам від мене належать вітання чи співчуття?

— Гадаю, і одне, й інше, — посміхнувся пан Аддам. — Без загиблих і втікачів у варті лишилося щось із чотири тисячі та чотири сотні людей. Самі лише боги разом з Мізинцем відають, де нам шукати для них платню. Але ваша сестра заборонила мені зменшувати число вартових.

«Досі непокоїшся, Серсеєчко? Битву скінчено, і золотаві тепер тобі не допоможуть.»

— То ви йдете від мого батька? — спитав Тиріон.

— Саме так. На жаль, я полишив його не в найкращому гуморі. Князь Тайвин вважає, що чотирьох з половиною тисяч вартових має вистачити для пошуків одного зниклого зброєносця. І все ж ваш родич Тирек досі не знайшовся.

Тирек, хлопчина тринадцяти років, був сином його покійного дядька Тигета. Він зник під час погромів у місті невдовзі після свого одруження з панною Ермесандою — дівчинкою-немовлям, останнім пагоном дому Сінобрід. «Єдиним немовлям у історії Семицарства, яке овдовіло раніше, ніж відлучилося від грудей.»

— Я його теж не зміг знайти, — визнав Тиріон.

— Та він уже хробаків годує, — встряг Брон зі своєю звичною чемністю. — Його ще Залізна Клішня шукав — не дошукався. І євнух трусив гаманцем, аж грошики брязкали. Жодному не пощастило. Кидайте ту справу, пане — зиску не буде.

Пан Аддам зиркнув на сердюка з відразою.

— Князь Тайвин дуже впертий, коли йдеться про його кревних родичів. Він вимагає знайти хлопця живим чи мертвим, і я маю намір виконати його волю. — Пан Аддам знову обернувся до Тиріона. — Ваш батько зараз у своїй світлиці.