Розділ «Борва мечів»

Джон підняв очі й побачив, як перший криголаз з’являється над верхівками дерев. То був Ярл — він знайшов дерево-вартовину, що спиралося на Стіну, і повів ним своїх людей угору. «Лісові не можна дозволяти підповзати так близько. Тепер вони вже на три сотні стоп вище від землі, а ще й льоду не торкнулися.»

Джон дивився, як дичак обережно перебирається з дерева на Стіну, спершу вирубавши собі для рук приступки короткими різкими ударами сокирки-кригоруба. Мотузка навколо стану з’єднувала його з другим дичаком у загоні, який ще дерся деревом. Крок за кроком, поволі Ярл просувався вище, вирубуючи дорогою сходинки своїми шпичастими чоботями там, де не міг знайти вже готових. Коли він опинився за півтора сажні вище від вартовини, то став на вузькій крижаній призьбі, причепив сокирку до паса і забив у щілину залізного кілка. Другий чолов’яга перебрався на Стіну позаду нього, а третій тим часом долав шлях до вершини дерева.

Інші два загони не мали під собою зручних дерев, і за якийсь час тенни почали непокоїтися, чи не загубилися ті при спробі видертися гребенем. Ярлів загін уже цілком сидів на Стіні, ще й устиг подолати сажнів десять чи дванадцять, коли нарешті в полі зору з’явилася решта. Загони повзли Стіною стоп за шістдесят один від одного; середнім був Ярлів, од нього одесну — загін Грига Козорога, чия довга білява коса робила його добре помітним знизу, а ошую — худорлявого наскочника на ймення Еррок.

— Повільно! — гучно пожалівся магнар, видивляючись, як загони рухаються угору. — Він що, забув про чорних ґав? Хай лізе швидше, поки нас не побачили.

Джон мусив прикусити язика. Він надто добре пам’ятав Вискливий Пересув і нічний підйом при місячному світлі разом із Вужем. Тієї ночі серце в нього разів п’ять чи шість падало кудись у п’яти, ноги й руки наприкінці шляху жахливо боліли, а пальці геть затерпли. «І то ще був камінь, не лід.» Камінь — суцільний та міцний, лід — зрадливий та непевний. У такий день, коли Стіна ллє сльози, лід легко тане і руйнується навіть від тепла людської руки. Велетенські брили зсередини лишаються заморожені й тверді, ніби скеля, але ззовні їхня поверхня стає слизька, нею течуть струмки, а там, де просочується повітря, вона може навіть розпушитися, мов сніг. «Що не кажи про дичаків, а боягузами їх не назвеш.»

Все ж таки Джон мимоволі бажав, аби страхи Стира виявилися ґрунтовними. «Якби боги мали ласку… якби вартові застукали нас тут і поклали усьому край.»

— Жодні стіни ніколи не вбережуть тебе конче напевне, — одного разу казав йому батько, коли вони разом походжали мурами Зимосічі. — Стіна має лише ту силу, яку дають їй захисники.

Дичаків було сто і двадцять, але навіть чотирьом захисникам дістало б сили скинути їх униз кількома добре націленими стрілами та цебром каміння. Проте на Стіні не з’являлося і одного захисника. Сонце лізло вгору небом, дичаки лізли вгору Стіною. Ярлова четвірка лишалася добряче попереду ще пополудні, але потім натрапила на ділянку поганого льоду. Ярл зачепився мотузяним зашморгом навколо вирізьбленого вітром гострого шпилю і тримав на ньому свою вагу, але клятий шпиль зруйнувався і полетів донизу, а з ним і сам Ярл. Шматки криги завбільшки з людську голову сипонули градом на дерево унизу, але люди вчепилися у свої приступки, лід утримав кілки, і Ярл, вибравши довжину мотузки, рвучко повиснув на її кінці.

Поки його люди отямилися, Григ Козоріг майже їх наздогнав; Еррокова четвірка лишилася далеко позаду. Поверхня, якою вони дерлися, виглядала гладкою, без жодних дірок чи ям, і була вкрита плівкою талої води, що блищала і мерехтіла, коли ловила промінь сонця. Та частина, де підіймався Григ, здавалася оку темнішою, з різкішими рисами; там виднілися довгі призьби, утворені нерівно покладеними брилами льоду, тріщини, розломи, навіть довжелезні канави сторчма уздовж швів, подекуди проїдені вітром та водою так глибоко, що в них легко сховалася б людина.

Скоро Ярлові люди знову почали висуватися уперед. Його та Григова четвірки рухалися майже голова у голову; Еррокова повзла нижче від них стоп на п’ятдесят. Сокирки з оленячих рогів рубали, кришили, сипали донизу на вершини дерев дощ мерехтливих крижаних друзок. Кам’яні молотки заганяли кілки глибоко у кригу, створюючи зачіпки для мотуззя; залізні кілки скінчилися ще на середині висоти Стіни, і далі у хід пішли ріг та гостра кістка. Щоб видовбати собі бодай якусь приступку для ноги, люди знову і знову гамселили гострими шпичаками на чоботях твердий непіддатний лід. «У них, мабуть, уже ноги заніміли» — подумав Джон на четверту годину підйому. — «Скільки вони ще протримаються?» Він дивився, не відводячи очей — так само, як магнар; дослухався, чи не почує гудіння теннівського рогу. Але роги не сурмили, і Нічна Варта не з’являлася.

Коли перевалило на шосту годину, Ярл знову перегнав Грига Козорога, і його загін почав збільшувати відрив.

— Напевне, Мансове звірятко дуже хоче меча, — зазначив магнар, затіняючи долонею очі.

Сонце викотилося високо на небо, і тепер найвища третина Стіни знизу сяяла морозною блакиттю — так яскраво, що очам боліло дивитися. Ярлова та Григова четвірки загубилися у тому сяйві, хоча Еррокова ще ховалася у тіні. Замість рухатися вгору, вони спинилися на висоті приблизно у п’ять сотень стоп і намагалися збочити, щоб утрапити до великої прогалини, яка бігла знизу вгору. Джон спостерігав, як вони долають вершок за вершком, коли раптом почув, як льодом покотився гучний тріск, а за ним крики переляку. Повітря наповнилося друзками, уламками, вереском і тілами скинутих зі Стіни людей. Від її поверхні відшарувалася плита льоду в стопу завтовшки і у п’ятдесят стоп завширшки; вона стрімко ринула донизу, перевертаючись, трощачись, гуркочучи і змітаючи усе попереду себе. Навіть унизу, коло підніжжя гребеня, між деревами порснули великі уламки, підстрибуючи на схилі. Джон ухопив Ігритту і потяг на землю, затуляючи собою; неподалік чималий уламок льоду вдарив у обличчя одному з теннів і зламав йому носа.

Коли вони нарешті глянули угору, Ярла і його загону ніде не було видно. Люди, мотузки, кілки — усе зникло; вище шести сотень стоп не лишилося геть нічого. Там, де за пів-удару серця перед тим до Стіни чіплялися дичаки, тепер відкрилася рана — всередині її сяяла під сонцем гладка біла крига, схожа на вилощений мармур. Набагато нижче — де хтось упав на велику гостру бурулю — лишився розмазаний слід крові.

«Стіна захищає себе» — подумав Джон, підсмикнувши Ігритту на ноги.

Ярла вони знайшли на дереві — наштрикнутого на зламану гілку, все ще зв’язаного мотузкою з трьома іншими дичаками. Ті лежали під ним на землі, ущент розбиті; один був живий — з поламаними ногами, хребтом і ребрами.

— Милосердя! — попрохав скалічений, коли до нього наблизилися.

Один із теннів розтрощив йому голову великою кам’яною довбнею. Магнар віддав наказ, і решта заходилася готувати дрова для поховального вогню.

Мертві вже палали, коли Григ Козоріг досяг верхівки Стіни. Коли те саме нарешті зробила четвірка Еррока, від Ярла та його супутників лишилися самі кістки та попіл. Дотоді сонце почало сідати, і дичаки не гаяли часу — хутко розгорнули товсті сувої конопляних мотузок, які несли на плечах і грудях, зв’язали разом і скинули кінець донизу. З думки про те, щоб дертися тією мотузкою вгору п’ять сотень стоп, Джона аж затрусило. Але Манс вигадав розумніше. Наскочники, яких Ярл лишив унизу, розкотили велетенську драбину зі щаблями завтовшки у руку і прив’язали до мотузки, скинутої згори. Еррок, Григ та їхні люди, хекаючи та стогнучи, затягли її нагору, прибили кілками і скинули мотузку по другу драбину. Загалом таких драбин вони привезли п’ять.

Коли усі стали на місця, магнар гукнув короткий наказ прадавньою мовою, і п'ятеро з його теннів почали підйом. Та навіть драбинами видиратися нагору вивилося справою нелегкою. Якийсь час Ігритта мовчки спостерігала, як тенни докладають зусиль.