Розділ «Борва мечів»

Він підвівся з лави і з бурмотінням пішов геть — мабуть, знайомитися з новими подружками.

— Навіщо ти таке сказав? — Ар’я скочила на ноги. — Ти ж мені не брат!

— Та вже ж не брат, — з раптовою люттю буркнув він. — Куди нам, хамам, родичатися з вельможними панянками!

Ар’я аж сахнулася від його голосу.

— Та що ти кажеш! Хіба я про це?

— Ще б пак не про це! — Він усівся на лаву і ухопив кухля з вином у обидві долоні. — Ходи собі. Хочу вина випити наодинці. А тоді, мабуть, пошукаю оту чорняву і закалатаю її дзвіночками.

— Але ж…

— Кажу тобі, йди геть. Перепрошую ласкаву панну, коли щось не так — ми, хами, звичаїв не навчені.

Ар’я рвучко обернулася і пішла геть. «Дурний, упертий байстрюк, ось він хто.» Хай калатає чим хоче, їй байдуже.

Для спочинку їм дали кімнату нагорі сходів, під самим дахом. Напевне, ліжок у «Бросквині» було вдосталь, але їм віддали одне, хоча й величезне — воно займало трохи не всю кімнату, і засмальцьований солом’яник на ньому міг легко умістити усіх. Проте зараз Ар’я мала його цілком для себе. Справжній її одяг висів на кілку на стіні — між Гендріними та Лимовими бебехами. Ар’я зняла з себе льон та мереживо, натягла через голову сорочку, залізла до ліжка і закопалася під ковдри.

— Королева Серсея, — зашепотіла вона до подушки. — Король Джофрі, пан Ілин, пан Мерин. Дунсен, Раф і Полівер. Лоскотун, Хорт, пан Грегор-Гора.

Їй подобалося інколи переставляти імена так чи сяк — від того в пам’яті краще карбувалося, хто вони і що скоїли. «Може, хтось із них уже мертвий» — подумала вона. — «Може, висить десь у залізній клітці, а гайвороння видзьобує йому баньки.»

Сон прийшов, щойно вона заплющила очі. Тієї ночі їй наснилися вовки, що скрадалися крізь вогкий ліс, повний густих пахощів дощу, гнилля та крові. Та уві сні ті пахощі були добрі — Ар’я знала, що не мусить боятися, бо швидка, дужа і люта. До того ж її оточувала власна зграя — брати і сестри. Вони разом загнали перелякану коняку, вирвали їй горлянку і добряче побенкетували. А коли крізь хмари пробився місяць, Ар’я відкинула назад голову і завила.

Та на ранок нового дня вона прокинулася не під виття вовків, а під гавкіт собак.

Ар’я сіла на ліжку, позіхаючи. Гендрі заворушився ліворуч; Лим Лимонний Сіряк гучно хропів праворуч, проте гавкіт знадвору геть його заглушив. «Там, мабуть, із півсотні собак.» Вона виповзла з-під ковдр і перестрибнула через Лима, Тома та Джака-Щасливця до вікна. Коли віконниці розчахнулися, до кімнати разом увірвалися вітер, холод і волога — день був сірий та хмарний. Унизу на майдані гавкали собаки, бігали колами, гарчали і скавучали. Собак була ціла зграя: величезні чорні вовчури, кощаві лягаві, чорно-білі кунделі, ще якісь, що їх Ар’я ніколи не бачила — кошлаті, смугасті, з довгими жовтими іклами. Між заїздом і водограєм скупчилося з тузінь вершників; вони спостерігали, як міщани відчиняють клітку товстуна і смикають його за руки. Нарешті напухлий труп вивалився на землю, і собаки негайно на нього накинулися, відриваючи шматки м’яса з кісток.

Ар’я почула, як один із вершників зареготав.

— Осьо тобі новий замок, ланістерівський вилупку! — гукнув він. — Трохи затісний для такого здорованя, та ми тебе запхнемо, не бійся!

Коло нього похмуро зігнувся бранець, міцно зв’язаний конопляною мотузкою. Дехто з міщан кидав у нього гноєм, та він навіть не намагався ухилятися.

— Згниєш у клітці! — волав його полонитель. — Круки видзьобають тобі очі, а ми добряче гульнемо за ланістерівські грошики з твоїх сакв! А коли круки наїдяться, відішлемо те, що лишиться, твоєму клятому братику. Хоча дідька лихого він тебе тоді упізнає!

Від галасу прокинулася половина постояльців «Бросквини». Гендрі пропхався до вікна поруч із Ар’єю, а Том підібрався ззаду — голий, у чому мати народила.