Розділ «Борва мечів»

— Чого ви там репетуєте, вражі діти? — пожалівся Лим з ліжка. — Дайте доброму воякові трохи поспати, лихо б вас ухопило!

— Де Зеленоборід? — запитав його Том.

— У ліжку з Рутою, — відповів Лим. — А що таке?

— Знайди його швидше. І Сайдакера теж. Повернувся Мисливець — привіз до клітки ще одного небораку.

— Він хтось із Ланістерів! — додала Ар’я. — На власні вуха чула!

— Невже вони схопили Крулеріза? — скинувся Гендрі.

Унизу на майдані в бранця кинули каменем, влучили у щоку, змусили повернути голову. «Е ні! Це не Крулеріз» — подумала Ар’я, побачивши його обличчя. Нарешті боги почули її молитви.

Джон IV

Коли дичаки повели коней з печери, Привида вже не було. «Цікаво, чи втямив він про Замок Чорний?» Джон вдихнув морозного вранішнього повітря і дозволив собі трохи доброї надії. Східне небо на обрії світилося рожевим, а вище ставало блідо-сірим. Вранішній Меч і доти висів на півдні, яскрава біла зірка у його руків’ї сяяла, наче діамант, але чорні й сірі барви темнолісся вже знову оберталися на зелені, золоті, брунатні та червоні. А понад смереками, дубами, ясенами та вартовинами громадилася Стіна — крижано-біла і мерехтлива під пилюкою та брудом, що плямували її поверхню.

Магнар надіслав з розвідкою тузінь вершників на захід і ще стільки ж — на схід, аби вони там видерлися на найвищі пагорби, які зуміють знайти, і роздивилися, чи нема де нишпорок у лісі або вартових нагорі на кризі. Тенни мали при собі бойові роги, схоплені спижевими смугами, щоб попередити про присутність Варти. Решта дичаків пішла за Ярлом; Джон та Ігритта — разом із ними. Наставала година слави молодого наскочника.

Про Стіну казали, що вона вивищується на сто сажнів, але Ярл знайшов місце, де вона була водночас і вища, і нижча. Попереду них крига здіймалася стрімко вгору просто з дерев, наче якась велетенська скеля, увінчана вивітреними зубчастими верхівками. Тут на додачу до ста сажнів рахувалося ще п’ятнадцять, а подекуди й тридцять. Проте коли Джон наблизився, то зрозумів, що висота оманлива. Там, де було можливо, Брандон Будівник поклав велетенські брили основи Стіни уздовж гірських хребтів — а у цих краях гори були високі, гострі та дикі.

Джон колись чув, як його дядько Бенджен казав, що Стіна східніше від замку Чорного — то меч, а західніше — змія. Так воно й було насправді. Потік криги перевалював через велетенський горб і пірнав глибоко у долину, потім видирався гострим краєм довгого гранітового хребта протягом п’яти верст або й більше, тоді збігав зубатим гребенем, знову пірнав у ще глибшу долину, а далі здіймався вище й вище, перескакуючи з пагорба на пагорб крізь увесь гористий захід, скільки бачило око.

Ярл вирішив брати приступом шмат крижаного муру, що тягнувся уздовж гребеня. Хоча тут верхівка Стіни стирчала на вісім сотень стоп над лісовою підстилкою, добру третину тієї висоти складав не лід, а ґрунт і камінь. Схил був надто крутий для коней і майже такий само важкий для підйому, як Кулак Першолюдей — та все ж набагато легший, ніж стрімка круча самої Стіни. А ще на гребені росла гущавина дерев та кущів, де можна було легко сховатися. Колись чорні братчики з сокирами щодня виходили вирубувати дерева поруч зі Стіною, але ті дні давно минули, і тепер ліс підступив аж до самого льоду.

День обіцяв бути вогким і холодним, а тим паче поруч із вогкою холодною Стіною, біля незліченних тисяч пудів криги. Що ближче підходив загін, то більше тенни відставали від решти. «Вони раніше ніколи не бачили Стіни, навіть магнар!» — зрозумів Джон. — «Вони її лякаються.» У Семицарстві казали, що Стіна позначає край світу. «Для них це теж вірно.» Адже усе залежить від того, де ти стоїш.

«А де зараз стою я? На чому я стою?» Цього Джон не розумів. Щоб лишитися з Ігриттою, він мусив би стати дичаком усім серцем та душею. А якби кинув її та повернувся до свого обов’язку, то магнар залюбки вирізав би їй серце. Якби ж узяти її з собою… Навіть якщо вона погодиться піти — і ще хтозна, чи погодиться — то не в замку ж Чорному їй жити з ним серед інших братчиків. Щодо земель Семицарства… яка гостинність могла там чекати утікача з Варти і дичацьку дівчину? «Мабуть, нам лишається тільки шукати Генделевих діток. Як не з’їдять одразу, то може, візьмуть до себе жити.»

Джон бачив, що Ярлових наскочників Стіна зовсім не лякала. «Вони її вже перелазили, усі до одного.» Ярл вигукнув імена, коли загін спішився на гребені, й навколо нього зібралося одинадцятеро. Усі молоді — найстарший мав років зо двадцять п’ять, а двоє з десяти інших були молодші за Джона — але кощаві та гартовані; у їхніх тілах відчувалася та сама жилава сила, яку Джон бачив у Вужі — братчикові, котрого Піврукий відіслав пішки без коня, коли на них полював Торохкало.

У тіні при Стіні дичаки готувалися до підйому: накручували товсті сувої конопляного мотуззя навколо одного плеча та грудей, зав’язували шворки чудернацьких чобіт гнучкої та м’якої оленячої шкіри. З носаків тих чобіт витикалися шпичаки: в Ярла і ще двох — сталеві, в декого — спижеві, в решти — з гострих кісток. З одного боку в них на пасах висіли невеличкі молотки з кам’яними голівками, з іншого — шкіряні торбинки з кілками. Кригоруби вони мали зроблені з оленячих рогів, загострених і прив’язаних до дерев’яних держаків смужками шкіри. Одинадцять стінолазів поділилися на три загони по четверо; дванадцятим був сам Ярл.

— Манс обіцяє меча кожному з того загону, який першим дістанеться верхівки, — мовив він до своїх, курячи парою в холодному повітрі. — Південського меча з криці замкової роботи. А ще він заспіває ваші імена у пісні, яку складе про цей похід. Чого ще бажати вільній людині? Рушаймо вгору, і хай заднього ухоплять Інші!

«Хай вас усіх Інші ухоплять» — подумав Джон, поки дивився, як вони видираються крутим схилом гребеня і зникають під деревами. Він знав, що дичаки долали Стіну в такий спосіб не вперше — і навіть не всоте. Вартові нагорі Стіни перестрівали криголазів двічі або тричі на рік, а інколи розвідники надибували розбиті трупи невдах, які з неї впали. Уздовж східного узбережжя наскочники здебільшого будували човни, щоб ними крадькома долати Тюленячу затоку. На заході вони пірнали у темні безодні Кугави, намагаючись обійти Тіньову Вежу. Але у глибині суходолу між морями не було іншого способу подолати Стіну, ніж перелізти через неї. Саме цей спосіб обирало чимало наскочників. «Та повернулися не всі» — подумав Джон із дещицею похмурої гордості. Криголази мусили залишати своїх коней за Стіною, тому з південного її боку молоді, зелені та гарячі наскочники нерідко цупили перших-ліпших коней, які траплялися назустріч. Тоді зчинявся галас і тривога, летіли круки, і часто-густо Нічній Варті вдавалося вистежити і повісити дичаків, перш ніж ті встигали утекти зі здобиччю та вкраденими жінками. Джон знав, що Ярл не припуститься такої помилки, але мав сумнів щодо Стира. «Магнар уміє правити, та не уміє грабувати. Він ніколи не вчився гри, в яку грають наскочники.»

— Онде вони, — вказала Ігритта.