Розділ «Борва мечів»

— Ми тут самі, — хрипко проказав він. — Не бачу інших смолоскипів. Невже то були позадні?

Малюк-Павлюк не мав що відповісти. Велетень застогнав і впав на коліна. Сема він лагідно і обережно поклав у сніг; руки в нього трусилися.

— Не можу більше тебе нести. Радий, та не можу.

Його хапали відчайдушні дрижаки.

Вітер зітхав серед дерев, кидав їм у обличчя дрібний сніговий порох. Стояв такий мороз, що Сем почувався голим. Він пошукав очима інших смолоскипів, але вони зникли — усі до останнього. Залишився лише той, якого ніс Грен; вогонь зміївся з нього, наче блідий жовтогарячий шовк, а крізь той шовк пробивалася суцільна чорна пітьма. «Скоро він вигорить» — подумав Сем, — «і ми лишимося самі, без їжі, друзів та вогню».

Та він помилився. Самі вони вже не були.

Низькі гілки великої зеленої вартовини скинули свій тягар снігу з м’яким вологим «ляп». Грен крутнувся і пхнув смолоскипа попереду себе.

— Хто там?!

З темряви виникла кінська голова. Сем на мить відчув полегшення, доки не роздивився коня як слід: його вкривала паморозь, схожа на поливу з замороженого поту, а з розпанаханого черева висіло й волочилося плетіння затверділих чорних тельбухів. На спині коня сидів блідий, наче крига, вершник. Сем видав глибоким горлом тихий жалібний писк. Він так перелякався, що ладен був би обісцятися ще раз, якби люта холоднеча не заморозила йому міхура десь глибоко у нутрощах. З вишуканою спритністю Інший ковзнув із сідла і став на снігу. Він був стрункий, наче клинок, молочно-білий на колір. Його обладунок мінився рясицями, рухався і переливався, а кроки не лишали жодних слідів на ковдрі щойно впалого свіжого снігу.

Малюк-Павлюк витягнув із зашморгу за спиною сокиру на довгому руків’ї.

— Нащо ти убив коня? То був Манявин кінь.

Сем сягнув по руків’я меча, та у піхвах нічого не було — він загубив меча ще на Кулаку і оце щойно згадав, трохи вже запізно.

— Ану геть від нас! — Грен виступив наперед, простягаючи перед собою смолоскипа. — Забирайся геть, бо горітимеш!

І тицьнув у істоту полум’ям.

Меч Іншого блиснув тьмяним блакитним сяйвом. Нелюдь кинувся до Грена швидше за блискавку, змахнув зброєю. Коли клинок, схожий на блакитний лід, мазнув вогонь, Семові вуха прорізав, наче ножем, страшний вискливий скрегіт. Голівка смолоскипа відскочила у глибоку снігову кучугуру, де вогонь миттю згас. У Грена в руці лишилася тільки коротка дерев’яна тичка. Він вилаявся і жбурнув її в Іншого, а Малюк-Павлюк ринув на ворога з сокирою.

Сем переповнився нечуваним доти жахом — а начебто ж пізнав за життя усі страхи, скільки їх було на світі.

— Матінко, змилуйся! — заплакав він, забувши з жаху про старих богів. — Батьку, оборони й захисти, ой леле…

Пальці його намацали кинджала, і долоня сама стиснулася навколо руків’я.

Упирі рухалися повільно та незграбно, але Інший літав легко, наче сніг на вітрі. Він ковзнув убік від сокири Павлюка, переливчасто виблискуючи обладунком. Кришталевий меч його з поворотом увійшов між кілець Павлюкової кольчуги, прохромив шкіру, вовну, плоть і кістки. «Ш-ш-швах!» — засичало вістря, виходячи зі спини. Сем почув, як Павлюк мовив: «Ой» і впустив сокиру. Навіть наколотий на меч, навколо якого парувала його кров, здоровань спробував дотягнутися до ворога руками. І не дістав зовсім трохи, перш ніж впасти долілиць. Вага його тіла вирвала дивного блідого меча з руки Іншого.

«Ось зараз. Припини скиглити і бийся, шмаркачу. Бийся, боягузе!» Сем почув голос батька, голос Алісера Терена, свого брата Дікона та братчика на ім’я Раст. «Боягуз, боягуз, боягуз!» Він захихотів, коли уявив собі, який з нього зробиться упир — жирний, білий, що запинатиметься на власних мертвих ногах. «Давай, Семе.» А чи це не Джон? Але ж Джон мертвий. «Ти можеш, можеш, то зроби!» І ось він ринув уперед — радше впав, ніж побіг, заплющив очі, наосліп виставив кинджала обіруч попереду себе… і почув гучне «хрясь», наче під людською ногою зламався лід. А тоді залунав вереск такий пронизливий, що Сем відсахнувся назад, затуляючи вуха руками, і важко гепнувся на дупу.