Розділ «Борва мечів»

— Співати — то дурниця, — буркнула Ар’я. — Галас, та й годі. Ми вас почули бозна-звідки. І могли б убити, якби схотіли.

Томова усмішка ясно проказала, що він тримається іншої думки.

— Не така вже погана доля — померти з піснею на вустах.

— Якби тут були вовки, ми б знали, — прогарчав Лим. — Або леви. Бо це наші ліси.

— Ви й не знали, що ми там, — мовив Гендрі.

— Оцього, малий, я б не був такий певний, — відповів Том. — Іноді людина знає більше, ніж каже.

Мантулик посовався у сідлі.

— Я знаю пісню про ведмедя, — мовив він. — Може, не всю до кінця, але трохи знаю.

Том пробіг пальцями по струнах.

— То давай її ушкваримо, хлопчику-пиріжечку.

І сам перший відкинув голову назад та завів:

— Бурий, чорний, волохатий, жив ведмідь побіля хати…

Мантулик хвацько підхопив і навіть підстрибнув у сідлі в лад пісні. Ар’я здивовано витріщилася на нього. Голос Мантулик мав сильний та приємний, співав гарно і до ладу. «Тю! Він же нічого не вміє робити як слід», — промайнула в неї думка. — «Хіба що пекти хліб та всякі мантули.»

Трохи далі до Тризуба втікав невеличкий потічок. Перебрідаючи його, вони співом злякали качку з очерету; Анжей миттю спинився, наготував лука, наклав стрілу і збив птаха додолу. Качка впала неподалік берега на мілині; Лим зняв кобеняка і пішов по неї до колін у воді, буркотливо жаліючись.

— Чи не має часом Шарна лимонів у своєму глибокому льосі? — спитав Анжей в Тома, спостерігаючи, як Лим плюхає у воді й лається. — Колись одна дорнійка спекла мені качку з лимоном.

У голосі його чулася палка і тоскна жага.

На іншому березі потоку Том і Мантулик знову заспівали. Качка вже висіла на Лимовому пасі під жовтим кобеняком. Спів, здавалося, скоротив довгі версти дороги, і невдовзі попереду на березі — там, де Тризуб робив великий вигин на північ — з’явилася корчма. Ар’я кидала на неї підозріливі погляди, поки загін наближався. Вона мусила визнати, що корчма не скидалася на розбійницьке лігво, а мала вигляд ошатний і навіть затишний. Верхній поверх було вибілено, дах складено з черепиці; з димаря потрошку курився димок. Навколо стояли стайні та інші служби; позаду виднівся виноградник, яблуневий садок, невеличкий город. Корчма навіть мала власний човновий пришиб, висунутий над водою, а ще…

— Гендрі, — тихо і схвильовано покликала Ар’я. — Вони мають човна. Ми можемо решту шляху до Водоплину подолати річкою. Так має бути швидше, ніж верхи.

У очах Гендрі відбився сумнів.

— А чи ти колись правила човном?