Троє були піші, побиті дорогою, заляпані грязюкою. Співця вона упізнала по цимбалах, які той притискав до свитини, мов мати — немовля до грудей. Він був невеличкий чоловічок років п’ятдесяти на вигляд, з широким ротом, гострим носом і брунатним волоссям, яке вже потроху рідшало. Вицвілу зелену одежу його тут і там вкривали старі шкіряні латки; зі зброї він мав в’язку метальних ножів при боці та лісорубну сокиру, привішену до спини.
Коло нього стояв чолов’яга на добрих сім вершків вищий, на вигляд — щойно з війська. На шкіряному пасі з нютами в нього висів меч-півторак і підсайдачний кинджал, на грудях він мав кольчугу в вигляді сорочки з нашитими рядками сталевих кілець, а голову йому вкривав чорний гостроверхий залізний шоломець. З-під кущавої брунатної бороди виднілися погані чорні зуби. Але першим око в ньому притягав жовтий кобеняк із каптуром: важкий, товстий, заплямований де зеленню, а де і кров’ю, розлахмічений унизу і залатаний оленячою шкірою на правому рамені. Чималенька одежина надавала своєму чималенькому хазяїнові вигляд велетенської жовтої пташки.
Останнім із трьох був молодик — тонкий та гнучкий, як його лук, а на зріст — не вищий від того самого лука. Рудий веснянкуватий стрілець був убраний у шкіряний куяк з нашитою лускою, високі чоботи, шкіряні рукавички без пальців, а на спині мав сагайдака зі стрілами. Стріли несли на собі пір’я сірої гуски, і шість із них стирчало у землі перед лучником, наче крихітний тинок.
Трійця витріщилася на Ар’ю, що виникла посеред дороги з клинком у руці. Тоді співець ліниво смикнув струну цимбалів і мовив:
— Хлопчику… прибери-но меча, якщо не хочеш, щоб тобі зробили боляче. По-перше, меч для тебе завеликий, а по-друге, ти ще до нас не добіжиш, як Анжей поцілить тебе щонайменше тричі.
— По-перше, дідька він поцілить! — заперечила Ар’я. — А по-друге, я дівчинка!
— Отакої! — Співець уклонився. — Благаю вибачити, помилився.
— То ідіть собі далі дорогою. Ось зараз мене проминете — починайте знову співати, щоб ми чули, де ви є. Ідіть куди йшли, дайте нам спокій, і тоді я вас не вб’ю.
Веснянкуватий лучник зареготав.
— Чуєш, Лиме: вона нас не вб’є!
— Та чую, — відказав Лим, вояк-здоровань з грубим низьким голосом.
— Дитино, — мовив співець, — поклади меча, і тоді ми доправимо тебе до безпечного місця, а там навіть черевце натопчемо. У цих краях никають вовки та леви, а може, і хто гірший. Не личить маленькій дівчинці блукати тут самій.
— Вона не сама. — З-за стіни спаленої хати виїхав верхи Гендрі, а за ним і Мантулик вивів коня у поводі. У кольчузі, з мечем у руці Гендрі мав вигляд дорослого войовничого парубка. Мантулик мав вигляд Мантулика.
— Робіть, що вона каже, і дайте нам спокій, — грізно попередив Гендрі.
— Двоє, троє, — порахував співець. — Оце й усі? Ти ба, вони мають коні, ще й непогані! Де це ви їх поцупили?
— Вони наші. — Ар’я дивилася обережно. Співець відволікав її балачками, але найнебезпечнішим виглядав лучник. «Щойно він витягне стрілу з ґрунту…»
— То ви нам скажете ваші імена, як ведеться між чесних людей? — запитав співець.
— Мантулик, — негайно відповів Мантулик.
— Смачненько! — посміхнувся чолов’яга. — Не щодня зустрінеш хлопця з іменем щойно з печі. А друзів твоїх як звати? Крученик і Куріпочка?
Гендрі насупився у сідлі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Борва мечів» автора Джордж Р.Р. Мартин на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Борва мечів“ на сторінці 119. Приємного читання.