Розділ «Частина четверта»

Після вечері, коли діти і найбільш стомлені жінки поснули, Аун пішов на вершину горба. До нього приєднались Ухр, Джеха і ще троє жінок. Підйом був легкий, і незабаром вони спинились на вершині. Протилежний схил починався за чагарником. В зоряному світлі лежала широка рівнина, а біля підніжжя гори тремтіло хвилями озеро.

З півночі, на протилежному березі, блимав огонь. Син Тура зосередив на ньому всю увагу. Навпростець до вогнища було чотири чи п’ять тисяч ліктів, але, щоб дістатися до нього, доведеться обходити озеро берегом і, можливо, обминати перешкоди.

Сприятливий північний вітер дозволяв непомітно підійти до самого табору. Тільки це слід було зробити до сходу сонця, на що був здатний лише прудконогий Аун.

Він ще раз уважно придивився до багаття та до людей, що рухались навколо нього, освітлені вогнем. Їх було п’ять. Син Тура помітив також Зура, який сидів на березі. Шостий ворог спав.

Тоді він звернувся до Ухр:

— Аун підійде до Людей Вогню... і вимагатиме звільнення Зура...

Ухр зрозуміла й відповіла:

— Вони не віддадуть полоненого...

— Люди Вогню взяли Зура як заложника, бо боялися Ауна, — відповів уламр.

— Вони будуть боятись ще більше, коли залишаться без заложника.

Якусь хвилину Аун вагався. Але він не бачив іншого способу визволити Зура, крім хитрощів, насильства чи мирної згоди. Так чи інакше, а до ворожого табору треба підійти.

— Аун повинен визволити свого товариша! — сказав він глухо.

Ухр все розуміла, їй нічого було відповісти. Син Тура рішуче додав:

— Аун повинен іти до вогню!

— Ухр і Вовчиці[12] підуть за ним.

Уважно оглянувши рівнину, Аун погодився.

— Син Тура очікуватиме на жінок он там, — показав рукою мисливець. — Він буде сам, але Люди Вогню неспроможні наздогнати його, і син Тура може битись з ними на відстані!

Ухр наказала наймолодшій з своїх супутниць привести підмогу. А тимчасом уламр вже опускався на рівнину. Вкритий травою підгірок був зовсім пологий і вільний від щілин та западин. Коли Аун вийшов на рівнину, вітер відносив його запах убік, а нерівність землі сприяла здійсненню задуму. Ще не зійшов місяць, а мисливець вже досяг того берега, де отаборились Люди Вогню, і був менш ніж за тисячу ліктів від вогнища...

Купка дерев, висока трава та горбочки дозволили йому пробігти ще чотириста ліктів, але далі лежала гола земля, і ніщо не могло приховати його від гострих ворожих очей. Охоплений страхом, — не за себе, а за Зура, — він причаївся в траві. Що зроблять Люди Вогню, коли помітять його? Вб’ють Зура, чи, навпаки, подарують йому життя, щоб захистити своє власне? А коли він запропонує спілку, чи не стануть з нього сміятись?

Чекав він довго. З глибин степу виплив червоний, як кров, місяць. П’ятеро ворогів спали, а шостий стояв на варті. Інколи він підводився і прислухався, поводячи рухливими очима та нюхаючи повітря тремтячими ніздрями. З другого боку вогнища, біля берега пильнував Зур. Вартовий майже не цікавився полоненим, який через слабосилля не міг і мріяти про втечу. Тут великому уламру спала в голову щаслива думка. Він знав, що Зур, нездатний швидко бігати, міг, як і всі Люди-без-плечей, добре плавати. В річці чи болоті він легко випереджав наймоторніших уламрів; він поринав у глибочінь, немов крокодил, і міг довго залишатись під водою. Коли б Зур кинувся в озеро, він швидко досяг би другого берега. Аун же втягне ворогів у бій. Треба тільки, щоб Зур бачив Ауна чи почув його сигнал: найменша затримка зробить порятунок неможливим.