Розділ «Сливове дерево»

І не чекаючи на відповідь, жестом наказав солдатам відчинити ляду.

— Горище, — сказала мама.

На мить в очах потемніло, і Крістін мусила закусити щоку, аби не закричати з розпачу. Здавалося, всі бачать, як вона тремтить зі страху. Мозок запрацював, гарячково шукаючи вихід. Як їх зупинити?

Молодий есесівець відчинив ляду, опустив драбину й поліз угору, однією рукою тримаючи автомат напоготові. Группенфюрер показав Крістін із матір'ю лізти слідом. Дівчина не знала, де знайти на це сили. На мить їй приверзлося, що байка про безголовий дядьків привид може спрацювати. Але группенфюрер розтяг в усмішці свої товсті губи, виставляючи на показ ряд гнилих зубів, і подав їй руку. Та Крістін удала, що не помічає його галантності й, тримаючись обома руками за драбину, полізла вгору. Щойно вона опинилася на горищі, в отворі показався группенфюрер. Крістін подумала, що, мабуть, так вилазять із могил упирі. «Коли як слід дати йому по голові,— виникла раптова ідея, — товстун сторчма полетить униз і, дасть Бог, зламає собі шию». Та перш ніж вона встигла що-небудь зробити, группенфюрер уже стояв поруч і ніби ненароком торкався її передпліччя.

— Для чого там солома? — запитав він, показуючи під запасне куряче сідало.

— Для курчат, — відповіла мамця.

Группенфюрер іще раз мимохіть зачепив руку Крістін і почав обходити горище. За його наказом солдат перекидав коробки та перетрушував старі шухляди. Потім вони обдивилися порожню книжкову шафу, що нею дівчина заставила потаємні дверцята, й уважно оглянули кріплення даху. Крістін не піднімала очей від підлоги, сподіваючись на те, що так ніхто не помітить її наляканого обличчя. Нарешті, переконавшись у тому, що й тут нікого немає, группенфюрер дав сигнал спускатися. Дівчина відступила вбік, коли він проходив повз неї. Знову солдат був першим, а группенфюрер — останнім.

— Дайте нам знати, якщо помітите щось підозріле, фрау Бельц, — сказав він у передпокої,— це — задля вашої власної безпеки.

— Добре, гере группенфюрер, дякую.

Та перед тим як вийти з будинку, товстун наказав одному солдатові забрати зі сховку в коморі два буханці житнього хліба. Узявши їх із рук молодого есесівця, группенфюрер весело посміхнувся, ніби щойно купив хліб у пекарні та мав на нього беззастережне право. Солдати вийшли, а він іще якийсь час стояв на порозі, дивлячись в очі Крістін важким поглядом.

— Вашим обов'язком є повідомляти про все підозріле, — сказав він, — пам'ятайте, що приховування будь-якої інформації є державним злочином, за який карають на смерть.

Потім перевів погляд на мамцю й продовжив:

— Ви ж не захочете, щоб якийсь юдейський покидьок скористався невинністю ваших дочок, чи не так?

— Ні, гере группенфюрер, — сказала мама.

— Мене вповноважено видавати гессентальцям винагороду за впійманих євреїв. Вони можуть ховатися в стінах і під підлогою, точнісінько як щури, ви навіть і знати не будете, доки не стане занадто пізно.

— Дякую, гере группенфюрер. Бог свідок, нам потрібні гроші,— відповіла на це мамця.

— Хайль Гітлер! — попрощався він традиційним салютом і пішов з двору.

Мати зачинила двері та знеможено сперлася на них.

— Із тобою все гаразд? — спитала вона в дочки. — Ти вся тремтиш і така бліда…

— Усе нормально, — відповіла Крістін, ледь стоячи на ватяних ногах, — просто злякалася.