Розділ «Школа мужності»

Роман-епопея «Проти всіх» — картина найбільшого розмаху гуситства. Величчю народних мас, що повстали на бій за свої права «проти всіх» сил реакції — імператора, магнатів своїх і чужоземних, католицької церкви — надихані сцени життя Табора, боїв під Бенешовом, Табором, на Вітковій горі.

Третя гуситська епопея — «Братерство» — оживляє події останнього, словацького, походу гуситів, занепад їхньої сили й слави, Їрасек показує, як розбрат, конфлікт егоїзму ватажків з інтересами мас, жадоба слави й багатства призвели зрештою до поразки гуситів. Разом з тим «Братерство» — пам’ятник великій дружбі чеського й словацького народів.

Монументальні портрети вождів гуситського руху як виразників волі й настроїв широких мас народу створив Їрасек у своїх історичних драмах «Ян Жижка», «Ян Гус», «Ян Рогач». Ці драми, сприйняті народом як заклик до боротьби, мали такий резонанс, що цісарська цензура мусила, заборонити ставити їх на сцені чеських театрів.

Третя з провідних тем Їрасекової творчості — тема змалювання епохи національного відродження. Наприкінці вісімнадцятого століття чеський народ почав прокидатись від довгого животіння в тяжкому чужоземному ярмі, боротись за свою мову, культуру, національне й соціальне визволення.

Від ранніх романів на цю тему — «При герцогському дворі» (1877), «Скарб» (1881) — письменник прийшов до монументальних полотен — п’ятитомної епопеї «Ф. Л. Вєк» (1891 — 1906) та чотиритомної хроніки «У нас» (1896—1904).

«Ф. Л. Вєк» — всеосяжна картина життя чеського суспільства, всіх його верств, що охоплює час від світанку національного відродження аж до кінця наполеонівських війн. Дія епопеї розвивається то в Празі — письменник відтворює образи найвизначніших діячів відродження: Добровського, Видри, Крамеріуса, Тама, вводячи їх із великим художнім тактом у тканину оповіді,— то в тихому провінціальному містечку Добрушці, й не випадково іоловним героєм Їрасек обрав містечкового крамаря, недовченого студента зі знаменним прізвищем Вєк: письменник хотів підкреслити масовий, народний характер руху відродження, особливу роль у ньому провінціальних містечок Чехії, менше понімечених, ближчих до народного життя. Прототип образу Вєка — історична особа, справжній добрушський купець Ф. Л. Гек, скромний діяч національного відродження.

Тло хроніки «У нас» — уже зовсім глуха провінція, рідний Їрасеків Гронов з довколишніми селами. Час — від двадцятих до початку п’ятдесятих років минулого століття. Якщо в романі «Ф. Л. Вєк» наголошувався ідейний бік відродження, то в хроніці «У нас» поряд із національно-культурним найвиразніше виступає соціальний його бік. Письменник малює картини страшної нужди й темноти. Центральна постать хроніки, сільський священик Гавловицький, сам виходець із народу, ціле своє життя не тільки воює з темнотою та забобонами, а й прагне навчити людей побороти нужду, пробитися до кращого життя.

Твори Їрасека на тему національного відродження не тільки з художнього, а й з наукового погляду найкраще, найповніше освітлюють цю добу.

Перелічуючи доробок Їрасека-історика, не можна обминути «Старовинні чеські легенди». Це художня обробка матеріалів стародавніх літописів та фольклорних творів, що в споетизованій формі змальовує різні періоди та події в історії чеського народу, відбиває його погляди, прагнення й сподівання.

Звертався Їрасек іноді й до сучасних йому тем. У романі «На острові» (1888) він палко критикує тодішнє буржуазне суспільство, його егоїстичність, інертність, космополітизм, фразерство. Відбились у цьому творі й ілюзії автора: він накреслює в романі свій ідеал чеського буржуа — працьовитого, енергійного, практичного і водночас щирого патріота й культурну людину.

Життя тогочасного села, його суперечності трактуються в п’єсах «Войнарка», «Батько», що руйнують ідилічне уявлення про чеське село. Драма «Самота» викриває моральний та ідейний розклад чеської буржуазії, що порвала зв’язки з народом, занедбала свої ж, іще такі свіжі, прогресивні традиції.

Звісно, поглядам Їрасека властива була й деяка обмеженість, історичної перспективи він ясно не розумів, і з утворенням самостійної національної держави його розвиток як ідеолога вичерпався. Їрасек жив іще довго (помер письменник 12 березня 1930 року в Празі), але останній його історичний роман «Гуситський король», писаний у 1914—1920 роках, так і лишився недокінчений. Та його історичні твори й далі несли читачам демократичні, революційні, визвольні ідеї. Неминуща їхня вартість очевидна й тепер. У сучасній соціалістичній Чехословаччині Їрасека читають і шанують, і недарма ювілейне тридцятидвохтомне видання його творів символічно назване «Заповітом народові».

«Скалаки» — перша спроба Їрасека в великій прозі. У палітрі художніх засобів молодого письменника ще виразно помітні барви романтизму. Однак у розумінні суспільних проблем, розвитку характерів уже відчутне гостре око реаліста. Їрасек із самого початку своєї літературної роботи розвиває далі, поглиблює реалістичні тенденції творчості своїх учителів і попередників — Божени Нємцової, Вітєзслава Галека.

Багато подій, зображених чи відбитих у романі,— історичні факти: і воєнна руїна, і страшні грози та зливи, що впали на Чехію влітку 1770 року, і голод після них, і «дванадцятиразова дорожнеча» — цей вислів іще жив у пам’яті народу, коли писався роман,— і чутки про «золотий указ», і врешті саме повстання 1775 року, одно з найбільших і найорганізованіших за всю історію Чехії (адже для його придушення уряд мусив послати сорок тисяч пішого війська й чотири полки кінноти). Багато персонажів роману — князь Йосиф Пікколоміні, Рихетський, Достал, зрадник Ржегак — історичні особи. У зображенні деталей побуту відчувається сумлінність і точність ученого-історика, така характерна й для всіх дальших творів Їрасека. Писано роман у Гронові, на теремі відбитих у ньому подій, та й зріс письменник серед синів і онуків своїх героїв. Однак іще не це — головні риси, які визначають реалістичність «Скалаків».

Головне те, що Їрасек зумів проникнути зором митця в саму суть соціального конфлікту.

Зобразити страшну нужду в селянській хаті вміла не згірш за нього й Нємцова — скажімо, в оповіданні «У замку й на підзамчі». Але в Нємцової ще лишались якісь ілюзії щодо панів, вона могла спитати устами свого персонажа: «Чому багатії не відчиняють двері своїх комор та не продають біднякам хліба за дешеву ціну, щоб ті могли їсти як слід і підтримувати свої сили, чому не будують дешевих здорових помешкань, чому не врядять притулків для бідняцьких дітей, щоб вони не лишались напризволяще, поки їхні батьки працюють; чому не заведуть лікарень, де, захворівши, бідняк мав би належний догляд і харч... Чому, наймаючи робітника, вибирають тих, кого голод змушує працювати за найдешевшу платню? Якби на все це звернути увагу, не було б такої нужди, горя й голоду, не було б стільки хвороб, таких злиднів..»

Їрасек уже цього не питає, він знає чому. Він розуміє, що між селянами й панами не може бути доброї згоди. У нього Їржик Скалак каже: «Бог велів прощати, але отим то простити не можна. Вони не пожаліють нас, у них нема душі, нема серця. Їрасек доводить, що тільки в боротьбі селяни можуть здобути волю, і славить народне повстання. От чому й демократизм його, і реалістичність методу глибші, ніж у попередників.

Їрасек не приховує своїх симпатій і антипатій за маскою безстороннього оповідача, ми зразу бачимо, що вся його любов і тепло серця віддані кривдженим трудівникам. Вони в нього людяніші, шляхетніші, одважніші, а не раз і мудріші за своїх гнобителів. У образах князя Пікколоміні, його вельможних гостей, його прислужників письменник весь час підкреслює егоїзм, розбещеність, жорстокість, цинізм, слабодухість. Світ трудівників і світ паразитів протиставляється в самій композиції твору: за сценою тяжкого горя в сім’ї удови на Мартинівському хуторі йде опис панських розваг-ловів; за страшною картиною голодного села — учта в замку, фривольна розмова паничів, святкова церемонія.

Всі сюжетні лінії, історія кривд кожного з героїв — на тлі картини дедалі тяжчих злигоднів усього кріпацтва — перекопують нас у неминучості вибуху народного гніву, ніби в фокусі сходяться в повстанні. Доля сім’ї Скалаків — утеча в морозну ніч у безвість від помсти розбещеного княжати, поневіряння, смерть Марії та старого Їри і зрештою загибель Мікулаша на шибениці. Доля Балтазара Уждяна — на подяку за врятування князя драгунові спершу урвали два роки від обіцяної пільги, тоді відшмагали за участь у депутації до цісарського двору, а зрештою забрали його улюбленицю Лідушку на ганьбу, на забавку князеві. Вольному Нівлтові погрожують різками за те, що рятував князевих же підданців від голоду. На Мартинівському хуторі вмер господар, умер старий свекор, занедужала господиня, а молодого дворака Єніка жорстоко карають за те, що прибіг помогти в тяжкій скруті сім’ї своєї нареченої. Селянина Матєну кидають у темницю за те тільки, що подав прохання управителеві... Не видно кінця кривдам і злигодням, і надія на цісарську милість не справдилася: пани, мовляв, утаїли указ із золотим підписом.

В історію «бунтівничого» роду Скалаків укладена ідея спадкоємності народного протесту. Півтораста років тому Мікулаш та Їржі Скалаки піднімали люд на Опоченщині, й тепер нові Мікулаш та Їржі Скалаки кличуть селян на повстання. Воля до боротьби, свідомість зростають від батька до сина: старий Їра наважився зняти руку на пана, тільки захищаючи своїх кревних («У Скалаків родинні почуття завжди були сильні...»); Мікулаш, зневірившись у можливості повстання, вирішує мститися самотужки. А Їржик уже розуміє, що домогтися волі можна, лише виступивши всім народом, одностайно. Їржика пече не тільки кривда, вчинена йому та його рідним, його болить біль усього народу.