Розділ «Пауло Коельйо Шпигунка»

І раптом я згадала застереження Франца, котре вкарбувалося в мою пам’ять: «Не приймайте жодної пропозиції Крамера».

А проте моє життя вже не могло стати ще гіршим. Мені терміново потрібні були гроші, я не мала де ночувати та накопичувала борги. Я розуміла, що він мені запропонує, але була впевнена, що зможу знайти спосіб не потрапити в пастку. За своє життя я багато їх уникла.

Я попросила його перейти до суті справи. Тіло Карла Крамера напружилося, а тон різко змінився. Я вже не була відвідувачкою, з якою треба ввічливо поговорити перед тим, як перейти до важливих питань. Тож він почав розмовляти зі мною, як із підлеглою.

— З вашої записки я зрозумів, що ви хочете поїхати до Парижа. Я можу це забезпечити. Я можу також допомогти з оплатою витрат у сумі двадцяти тисяч франків.

— Цього недостатньо, — відповіла я.

— Ця допомога коригуватиметься залежно від якості вашої роботи, від результатів і після завершення випробувального періоду. Не переживайте: у нас достатньо грошей. Натомість мені потрібна вся інформація, яку ви зможете отримати в тих колах, куди маєте доступ.

«Мала доступ», — подумала я. Я не знала, як мене приймуть у Парижі через півтора року, тим більше що останньою новиною про мене було те, що я їхала до Німеччини поставити кілька спектаклів.

Крамер дістав із шухляди три маленькі пляшечки й простягнув мені.

— Це невидимі чорнила. Завжди, коли матимете новини, використовуйте їх й відправляйте листи капітанові Хофману, відповідальному за контакти з вами. Але ніколи не підписуйтеся своїм ім’ям.

Він дістав перелік, продивився його згори донизу й зробив на ньому позначку навпроти чогось.

— Ваше військове ім’я буде Н21. Запам’ятайте: ваш підпис завжди буде Н21.

Я не знала, чи це виглядало смішно, страшно або нерозумно. Вони могли вибрати й краще ім’я, а не якесь скорочення, більше схоже на номер місця в поїзді. З іншої шухляди Крамер дістав двадцять тисяч франків у купюрах та пакунок із документами.

— Мої підлеглі в сусідньому кабінеті подбають про деталі паспортів і перепусток. Ви, думаю, уявляєте, що під час війни перетнути кордон неможливо. Тож єдиною альтернативою може бути подорож до Лондона, а звідти — до міста, де ми скоро маршируватимемо під приголомшливою, але нереальною Тріумфальною аркою.

Я вийшла з кабінету Крамера з усім необхідним: грошима, двома паспортами й перепустками. Проходячи першим же мостом, я вилила вміст пляшечок із невидимими чорнилами. Це була річ для дітей, які обожнюють грати у війну, але я ніколи не могла навіть уявити, що дорослі можуть сприймати це так серйозно. Я пройшла до французького консульства й попросила повіреного в справах зв’язатися з головою контррозвідки. Він уважно, з недовірливим виразом обличчя вислухав мене.

— Навіщо це вам?

Я відповіла, що це особлива справа, тому ніколи не говоритиму про неї з пересічними службовцями. Мабуть, моє обличчя було таким серйозним, що вже за хвилину я розмовляла по телефону з керівником, який вислухав мене, не називаючи свого імені. Я розповіла, що мене щойно завербували в німецьку розвідку, розповіла всі подробиці й попросила зустрічі з ним, щойно я прибуду до Парижа — свого наступного пункту призначення. Він запитав моє ім’я, сказав, що був прихильником моєї творчості й що зв’яжеться зі мною сам, щойно я приїду до Міста Світла. Я пояснила, що не знаю ще, у якому готелі зупинюся.

— Не переймайтеся: нашим завданням саме і є з’ясування таких речей.

Життя ставало цікавішим, хоч я поки що не мала змоги дізнатися час свого від’їзду звідси. Коли я повернулася до готелю, мені, здивованій, передали конверт із листом від одного з директорів Королівського театру з проханням зв’язатися з ним. На мою пропозицію пристали й тепер запрошували танцювати на публіці історичні єгипетські танці, якщо в них немає епізодів з оголеним тілом. Я подумала, що все це якось занадто одночасно, оскільки не знала, хто мені допоміг — німці чи французи.

Я вирішила погодитися. Єгипетські танці я поділила на «Непорочність», «Кохання», «Цнотливість» і «Вірність».

Місцеві газети рясніли похвалами, але вже після восьми вистав я знову помирала від нудьги й мріяла про день свого грандіозного повернення до Парижа.