Розділ «Пауло Коельйо Шпигунка»

— Якщо нас зупинять, мовчіть! Розмовлятиму я. Та якщо запитають, відповідайте «так» або «ні» зі спокійним виразом обличчя й ніколи не насмілюйтеся говорити мовою ворога. Коли будете на вокзалі, за жодних обставин не виявляйте страху, а залишайтеся собою.

Залишатися собою? Як я можу бути собою, якщо не знаю напевне, ким я є? Танцівниця, що взяла Європу штурмом? Домогосподарка, котру принижували в Голландській Ост-Індії? Коханка владних людей? Жінка, названа пресою «вульгарною актрисою», котрою донедавна захоплювалися та котру ідеалізували?

Ми приїхали на станцію, Франц шанобливо поцілував мені руку й попросив сісти на перший же поїзд. Уперше в житті я подорожувала без багажу — навіть до Парижа я привезла із собою деякі речі.

Хоч яким би парадоксальним це здавалося, відсутність багажу давала мені величезне відчуття свободи. Скоро мій одяг буде зі мною, але поки його нема, можна жити життям одного з персонажів, яких мені підкинула доля: жінки, яка абсолютно нічого не має, та принцеси, котра опинилася далеко від свого замку, але втішає себе надією на швидке повернення.

Коли я купила квиток до Амстердама, виявилося, що до відбуття поїзда ще кілька годин. І що скромнішою я хотіла здаватися, то більше помічала, що всі на мене дивилися. Однак ці погляди були іншими — не захопленими чи заздрісними, а зацікавленими. Усі платформи заповнилися, але здавалося, що, на відміну від мене, увесь світ спакував свої будинки у валізи, сумки й згорнуті килими. Я почула, як якась мама настановляла дочку так само, як нещодавно Франц — мене: «Якщо з’явиться патруль — говори німецькою».

Тож це були не ті, хто думав іти до війська, а швидше потенційні «шпигуни» й біженці, які поверталися до своїх країн.

Я вирішила ні з ким не розмовляти й уникати візуальних контактів. Однак до мене підійшов старший чоловік і запитав:

— Чи не хочете приєднатися до тих людей, що танцюють?

Чи можливо, щоб він зрозумів, хто я?

— Ми там, у кінці платформи. Ходімо!

Я інстинктивно прослідувала за ним, розуміючи, що буду в більшій безпеці, якщо змішаюся з натовпом незнайомців. Мене оточили цигани, і я машинально притисла сумочку до тіла. У їхніх очах світився страх, однак здавалося, що вони не піддавалися цьому почуттю, ніби вже звикли щогодини змінювати вираз обличчя. Вони утворили коло й плескали в долоні, а троє жінок танцювали в центрі.

— Хочете потанцювати? — запитав чоловік, який привів мене сюди.

Я відповіла, що ніколи в житті цього не робила. Він наполягав, однак я пояснила, що навіть за бажання моя сукня не дозволила б вільно рухатися. Він погодився й заплескав у долоні, запрошуючи мене робити те саме.

— Ми цигани, приїхали з Балкан, — розповідав він мені. — Ви знаєте: війна почалася саме там. Ми мусили поїхати звідти якнайшвидше.

Я хотіла б пояснити, що це не так: війна почалася не на Балканах і все це лише привід, аби запалити бочку з порохом, яка вже давно повинна була вибухнути. Але краще тримати язика за зубами, як порадив Франц.

— …Але війна припиниться, — сказала жінка з чорними волоссям та очима, простакуватий одяг якої дещо збавляв їй справжньої краси. — Усі війни завершуються, багато хто отримує вигоду від смертей, а поки вони тривають, ми завжди йдемо подалі від конфліктів, та вони слідують за нами.

Поряд із нами гралася група дітей, і, здавалося, їх зовсім не цікавили останні події, ніби подорожі — це завжди просто пригода. Для них дракони постійно билися один з одним; вершники, вдягнені в сталеві обладунки та озброєні великими списами, боролися між собою у світі, у котрому, коли б один хлопчик не переслідував іншого, було б украй нецікаво.

Циганка, котра розмовляла зі мною, підійшла до дітей і попросила не галасувати, щоби не привертати зайвої уваги. Але ніхто навіть не дослухався до її слів.

Жебрак, який, здавалося, знав усіх, хто проходив головною вулицею, співав: «Пташка у клітці може співати про свободу, але все одно житиме в неволі.

Теа погодилася жити в клітці, потім захотіла втекти, але ніхто не допоміг, бо ніхто не зрозумів».