Розділ «Пауло Коельйо Шпигунка»

Він розповів, що в перші дні війни, сповнений патріотичного духу, вирішив записатися до війська, щоб захищати Бельгію, свою країну. Але тільки-но почув перші залпи гармат, одразу звернув до Голландії й попрохав притулку. Я вдала презирство.

— Мені потрібно зробити зачіску.

Насправді я відчайдушно потребувала повернути собі відчуття самоповаги, поки не прибув мій багаж. Грошей, які дав Франц, було достатньо, щоби протриматися один-два місяці, поки я шукатиму спосіб повернутися до Парижа. Я поцікавилася, де можна тимчасово зупинитися. Тепер я тут мáла хоча б друга, і він мені допоможе, поки все не заспокоїться.

За рік я переїхала до Гааги завдяки дружбі з банкіром. Познайомилася з ним у Парижі, і він орендував будинок, де ми зазвичай зустрічалися. Якось він перестав за нього платити, не повідомивши мені причину. Можливо, він вважав мої смаки дещо «дорогими й екстравагантними», як заявив одного разу. У відповідь банкір почув: «Екстравагантним є на десять років старший за мене чоловік, якому хочеться відновити втрачену молодість між ногами жінки».

Він сприйняв мої слова як особисту образу (зрештою, я це й мала на меті) і попросив забратися з будинку. Коли я один-єдиний раз відвідала Гаагу в дитинстві, це було монотонне місто. Зараз же, із картками для продуктів і відсутністю нічного життя через війну, котра робила дедалі пристраснішими сусідні країни, воно перетворилося на притулок для старих, шпигунське гніздо й величезний бар для поранених і дезертирів. Там вони розповідали про своє горе, напивалися до повного сп’яніння та зчиняли масові бійки, котрі зазвичай закінчувалися смертями. Я спробувала організувати кілька театральних вистав на основі танців Давнього Єгипту. Я могла легко їх представляти, оскільки ніхто не знав, як танцювали в Давньому Єгипті, тож критики не зуміли б заперечити автентичність танцю. Але в театрів не було відвідувачів, і ніхто не пристав на мою пропозицію.

Париж здавався вже просто нездійсненною мрією. Він був єдиною духовною поживою, єдиним містом, де я почувалася людиною в повному сенсі цього слова. Там я могла робити все, що дозволено, і грішити. Хмари там були іншими, люди — елегантнішими, а розмови — у тисячу разів цікавішими за нудні дискусії в перукарнях Гааги, де люди майже не розмовляли, побоюючись, що їх почують і схоплять за доносом за компрометацію нейтралітету країни. Певний час я шукала інформацію про Моріса Ван Стаєна, розпитувала про нього й кількох подруг з коледжу, які переїхали до Амстердама, але, здавалося, його — разом із технікою нанесення хни та смішним акцентом, імітацією французького — стерли з лиця землі.

Єдиним виходом тепер було домовитися з німцями, щоб вони допомогли мені перебратися до Парижа. Тому я вирішила зустрітися з другом Франца, надіславши попередньо записку з поясненнями, хто я. У цій записці я також попросила допомогти мені реалізувати мрію повернутися до міста, де я провела більшу частину життя. Я знову втратила вагу, набрану за цей страшний період; мій одяг так ніколи й не прибув до Гааги і, навіть якби прибув зараз, уже не був би потрібен. Журнали писали, що мода змінилася, але мій «благодійник» придбав для мене все нове. Звісно, якість одягу була не такою, як у Парижі, але він хоча б не рвався від першого ж поруху.

Увійшовши до офісу, я побачила чоловіка в оточенні розкошів, яких голландці не могли собі дозволити: імпортні цигарки й сигари, привезені з усіх кінців Європи, напої, сири й ковбасні вироби, котрі можна отримати за карткою на ринках міста. За іншим кінцем столу з червоного дерева із золотим орнаментом сидів добре вдягнений чоловік, вихованіший за інших німців, яких я знала. Ми привітно поговорили, і він поцікавився, чому минуло так багато часу, аж поки я прийшла до нього.

— Я не знала, що на мене чекають, Франц…

— Він повідомив мені, що ви маєте прийти, ще рік тому.

Він підвівся з-за столу й запитав, якому напою я віддаю перевагу. Я обрала анісовий лікер, який пила з тим консулом із келихів із богемського кришталю.

— На жаль, Франц більше не з нами: він загинув під час віроломної атаки французів.

Із дріб’язку, відомого мені, раптовий німецький напад у серпні 1914 року зупинився на кордоні з Бельгією. Ідея швидко дійти до Парижа, як було сказано в довіреному мені листі, тепер стала далекою мрією.

— Ми все дуже добре спланували! Я вам не набридаю цими розмовами?

Я попросила його продовжувати. Так, мені це набридало, але я хотіла якнайшвидше опинитися в Парижі й розуміла, що мені необхідна його допомога. Відтоді як приїхала до Гааги, я мала навчитися того, що було для мене надзвичайно складним, — мистецтва терпіння.

Консул помітив мій знуджений погляд і спробував максимально коротко описати, що діялося дотепер. Сім дивізій відправили на захід, вони швидко просунулися територією Франції, не дійшовши до Парижа п’ятдесят кілометрів. Але насправді генерали не мали жодної ідеї щодо того, як генеральний штаб організував напад, тож це спричинило відступ туди, де ми зараз, — поблизу кордону з Бельгією. Уже майже рік немає жодного прориву, а солдати гинуть щодня як з одного, так і з другого боку. Однак ніхто не здався.

— Коли ця війна завершиться, я впевнений, що в кожному французькому селищі (не важливо, великому чи маленькому) буде пам’ятник загиблим. Вони постійно відправляють людей, щоб ми їх обрізали вполовину своїми гарматами.

Вислів «обрізати вполовину» шокував мене, і він помітив вираз огиди на моєму обличчі.

— Скажімо, що раніше цей жах завершиться, то краще. Хоч з Англією з одного боку та з нашими дурними союзниками австрійцями, які ніяк не можуть зупинити наступ росіян, — з другого, ми врешті переможемо. Втім, для цього нам потрібна ваша допомога.

Моя допомога? Щоб зупинити війну, котра, якщо вірити прочитаному та почутому на кількох вечерях у Гаазі, уже коштувала життів тисяч людей? До чого він хилить?