Розділ «Частина II Ікра та скакалка»

Думки ж Вільсона того вечора займала лише Едіт. Він вирішив, що, незважаючи на цей новий напад депресії, він не дозволить — не може дозволити — їй просто піти зі свого життя. Вільсон написав довгий лист — можна сказати, прозову поему відчаю, у якій він, сухий та професійний (на думку багатьох американців) чоловік, писав: «Є декілька речей, які я повинен спробувати сказати, перш ніж мене знов охопить німа нічна темрява, у якій дуже болісно від несказаних слів, що благають серце бути вимовленими»[485].

Він писав, що готовий прийняти їхню дружбу — поки що. «Якщо Ви не можете дати мені всього, чого я хочу, — без чого зараз задихається моя душа, — то це тому, що я не вартий. Я інстинтинктивно розумію, що Ви могли б це дати, якби я був цього вартий і якби Ви зрозуміли — зрозуміли серце хлопчика, що б’ється в мені, та простоту того, чого я прагну, того, що Ви могли б дати та сповнити мої дні сяйвом».

Він давав зрозуміти, що вона не може не покохати його. «Не зрозумійте мене неправильно, — додав він в одному з гарячкових постскриптумів. — Те, що зараз тримають Ваші щедрі руки, безмежно цінне для мене. Розлука з цим уб’є мене — я не зміг би цього зробити й сподіваюсь, що не зможете й Ви. Я буду терплячим, надзвичайно терплячим, і чекатиму, що приготувало — якщо приготувало, для мене майбутнє».

Але, як виявилося, не таким він уже був і терплячим: наступного ранку, у четвер, 6 травня, він дописав додаток до листа в п’ять сторінок.

Він знову перечитав її листа, писав він їй, та сприйняв його в більш обнадійливому світлі. «Я ледь можу бачити, щоб писати Вам, бо сльози затуманили мені очі — сльози радості та солодкої знемоги»[486].

Поки що він вирішив обрати для себе роль її лицаря. «Здається, мене послано в цей світ, щоб служити, а не брати, і тому я служитиму до останнього, нічого не вимагаючи у відповідь».

Тим часом опір Едіт почав слабшати під дією суперечливих хвилювань. Той факт, що Вільсон був президентом Сполучених Штатів, звів у її уяві бар’єр, який було важко подолати. Його влада, постійна присутність агентів секретної служби, його публічність і, як наслідок, обмеження його приватного життя — усе це теж ускладнювало ситуацію, уже не кажучи про той простий факт, що мотиви будь-якої жінки, яка забажає вийти заміж за Вільсона, буде поставлено під сумнів, з огляду на його високий статус. «З’явився страх, — писала вона, — що хтось може подумати, що я люблю його тільки за це; потім — страшна думка про увагу публіки, якої б було не уникнути в такому разі; а також відчуття, що в мене не було необхідних умінь для життя з таким рівнем відповідальності»[487]. З іншого боку, вона мала глибокі почуття до Вільсона. «О, як багато думок роїлось у мене в голові! — писала вона. — І щоразу, коли ми з ним були разом, я відчувала його чарівність»[488]. Крім того, її захоплювало, що він так їй довірився та був готовий говорити з нею про «всі проблеми, з якими стикався, та страхи, які почали тоді з’являтися, — страхи через те, що пожежа війни в Європі загрожувала перекинутися через Атлантику на його країну»[489].

Вони не могли бачитися дуже часто, але все одно привертали до себе «небажану увагу суспільства»[490], писала вона. Якщо їм і вдавалося побачитися, то лише в Білому домі або під час прогулянки — завжди в присутності кого-небудь: Гелен Боуне, доктора Грейсона або ж Марґарет, дочки Вільсона. Їх завжди супроводжував автомобіль з агентами. Єдиним способом поговорити приватно були листи, і тому вони продовжували писати одне одному: його листи — пристрасні та повні зізнань у коханні, її — привітні й теплі, але навдивовижу стримані.

У Берліні канцлер Німеччини Бетман дедалі сильніше тривожився. Війна в окопах просувалася погано, а також він боявся, що німецькі підводні човни можуть тільки погіршити справи. На місяць раніше кайзер Вільгельм видав наказ, який дозволяв командирам субмарин атакувати комерційні кораблі з занурення, щоб уникнути небезпеки, на яку субмарина неминуче наражалася, якщо спливала та підходила до ворожого фрахтівника для ідентифікації. Результатом цього наказу стало те, що в командирів з’явилося ще більше свободи дій. Оскільки погода навесні значно покращала, то разом це призвело до суттєвого збільшення кількості атак на нейтральні кораблі — прикладом став американський танкер «Gulflight».

У четвер, 6 травня, Бетман написав листа головнокомандувачу німецького флоту, у якому поскаржився, що за минулий тиждень підводні човни стали топити «все більше» нейтральних кораблів. «Цей факт не тільки неодмінно вплине на наші хороші стосунки з нейтральними державами, але й призведе до надзвичайно серйозних ускладнень і врешті примусить їх приєднатися до ворога»[491]. Ситуація, у якій опинилась імперія, була й без того дуже «напруженою», і він застерігав: «Я не можу взяти на себе відповідальність за дальше погіршення наших відносин з нейтральними державами, до чого неодмінно призведе продовження військових дій із субмаринами в їхньому теперішньому вигляді».

Він вимагав, щоб військово-морське командування «вдалося до необхідних заходів, щоб гарантувати, що наші субмарини ні за яких умов не будуть атакувати нейтральні кораблі».

Того вечора Washington Times повідомила, що ще чотири кораблі потонули, двома з яких були нейтральний пароплав та англійська шхуна[492]. Два були атаковані субмариною, а інші два загинули через морську міну та артилерійський обстріл німецьким військовим кораблем.

«Лузитанії» залишилося ще два дні подорожі до Ліверпуля. Опівночі в четвер, 6 травня, потужний німецький передавач у Норддайху відправив повідомлення всім підводним човнам, що «Лузитанія» почне свою зворотну подорож до Нью-Йорка 15 травня[493].

Це повідомлення було перехоплене й передане в Кімнату 40.

U-20.

Туман

Швіґер та його команда провели спокійну ніч у відкритому морі[494]. О п’ятій ранку 7 травня він розпорядився спливати й піднявся в рубку. Субмарина перейшла на дизельні двигуни та почала заряджати батареї.

U-20 почергово проходила через ясні та туманні ділянки. «Іноді погода трохи прояснювалася», — писав Швіґер. Спочатку ці невеликі ділянки підтримували надію на хорошу видимість, але скоро сонце зовсім зникло за хмарами і все закрив надзвичайно щільний туман.

Такі умови розчаровували та остаточно переконали Швіґера в правильності його рішення не йти до Ліверпуля. Пізніше він переказував історію подій того ранку своєму другові, командиру іншої субмарини Максу Валентінеру. Щільний туман «залишав мало надії щось потопити, — казав Швіґер. — І водночас у такому тумані есмінець може нас протаранити, перш ніж ми про це дізнаємося».

У своєму військовому журналі він писав: «Оскільки туман не відступав, я вирішив відразу розпочати зворотну подорож».