Розділ «Частина IV Чорна душа»

Спроба спустити наступну шлюпку з лівого борту, № 18, теж була проблематичною. У ній було сорок дітей та жінок, і її тримало на місці шпилькове кріплення[593]. Матрос, який відповідав за цю шлюпку, відмовився її спускати згідно з наказами Тьорнера, але тримав у руках сокиру, щоб розрубати шпильку, якщо надійде новий наказ. Декілька дюжин пасажирів чекали, стоячи між шлюпкою і стіною кімнати для паління першого класу.

Ісаак Леманн, підприємець із Нью-Йорка, був шокований тим, що немає ніяких спроб спустити шлюпку. Йому пощастило знайти свій жилет, а револьвер він і далі тримав у кишені. Поглянувши в бік носа корабля, він побачив, що вода вже піднімається палубою, і звернувся до матроса за поясненнями його бездіяльності.

— Капітан наказав не спускати шлюпок, — відповів той[594].

— До біса капітана! Ви не бачите, що корабель тоне? — він витяг револьвер. — Перший, хто не послухається мого наказу спустити шлюпку, отримає кулю!

Матрос не став сперечатися. Зробивши замах сокирою, він вибив шпильку. Шлюпка — і сама по собі важка, а ще й навантажена трьома тоннами пасажирів — хитнулася всередину та всією своєю масою розчавила всіх, хто стояв між нею і стіною. Щонайменше двоє пасажирів, сестри трохи за п’ятдесят років, померли негайно від важких травм. Леманну ушкодило праву ногу, але він примудрився відповзти від загальної маси постраждалих. Це було непросто, адже він був великий гладкий чоловік у довгому пальті, ще й у рятувальному жилеті.

Пасажири та команда ще раз спробували спустити шлюпку. У них почало виходити, але раптом щось обірвалось, і шлюпка також викинула пасажирів у воду. Приблизно в той самий час, згадував Леманн, на палубі в носовій частині стався «жахливий вибух». Причиною, мабуть, стало те, що вода дійшла до ще однієї котельні та затопила перегрітий котел. Таких вибухів було декілька. З моменту удару торпеди пройшло лише 14 хвилин, але море не чекало.

Багато хто з пасажирів вирішив не чекати шлюпок та обрав більш прямий шлях. Двайт Гарріс згідно зі своїм планом вирушив відразу на ніс, переліз через поруччя на палубі А та спустився по борту корабля на дві палуби нижче — туди, куди вже дісталася вода. Лишилося тільки зробити крок і ковзнути у воду. Він зняв черевики, позбувся свого пальта, капелюха та книги про Медічі. Рятувального жилета в нього не було — він не взяв навіть власного кола з крамниці Ванамейкера, бо побоявся спускатись у свою каюту, звідки був ризик не вибратись. Але тут, стоячи коло води перед реальною небезпекою потонути, він змінив свою думку.

«Я ще раз обдумав ситуацію та вирішив, що рятувальний жилет мені необхідний. Тому я знову заліз на палубу А та побіг у свою каюту», — писав він. Там він узяв круг і повернувся на ніс судна. Його погукав офіцер, запрошуючи до шлюпки, «але я побачив, що всі місця там були вкрай необхідні іншим людям, тому похитав головою у відповідь, відмовляючись від запрошення! Я заліз на поруччя, звісив ноги і, коли вода підійшла аж до палуби, стрибнув за борт!»[595]

Відпливаючи від судна, він глянув угору та побачив, як велетенські труби корабля пропливали на фоні неба.

Теодейт Поуп та Едвін Френд домовлялися, що в разі непередбачуваної ситуації вони зустрінуться на шлюпковій палубі. Сюди ж мала прийти також покоївка Теодейт, Емілі Робінсон. «На палубі раптом стало дуже тісно, — згадувала Теодейт, — я пам’ятаю, як дві жінки дуже жалісно плакали»[596]. Теодейт і Френд дивилися, як за лівим бортом опускали шлюпку. Один кінець упав надто швидко, і пасажири попадали у воду. Можливо, це була шлюпка Оґдена Геммонда, а може, Леманна, який під дулом пістолета наказав спускати її. «Ми глянули одне на одного, нам стало зле від побаченого. І ми пройшли крізь натовп на палубу В на правий борт».

Стоячи коло поруччя, вони бачили, що тут спроби спустити шлюпки були не набагато успішніші. Повз них повільно спускали шлюпки на лебідках. З’явилося побоювання, що корабель тоне надто швидко і з надто значним нахилом — він може накрити собою шлюпки, коли ті опиняться на воді.

Теодейт і Френд піднялися назад на шлюпкову палубу, але не зробили жодної спроби сісти в яку-небудь шлюпку.

«Ми йшли поруч, близько одне до одного, обіймаючись за талію», — згадувала Теодейт. Вони зустріли пасажирку, з якою встигли потоваришувати, Марі Депаж, медичну сестру з Бельгії, — вона виглядала шокованою. «З нею з обох боків ішли чоловіки, її друзі, тому я не стала говорити з нею. Розмови були недоречні, якщо вони ніяк не могли допомогти»[597].

Теодейт і Френд вирушили в напрямку корми — зараз шлях туди йшов угору. З ними також ішла покоївка — Теодейт помітила, якою напруженою була її посмішка. «Усе, що я могла зробити, — покласти руку їй на плече і сказати: “О, Робінсон!”»

Вони шукали рятувальні жилети. У якихось каютах вони знайшли три, і Френд допоміг жінкам одягти їх. Після цього вони пішли до поруччя. Над ними височіли величезні труби корабля під неймовірним кутом. Вода була далеко внизу.

Теодейт глянула на Френда. Потім вони вдвох подивилися на воду. Уже час. «Я попросила, щоб він стрибав першим», — писала вона.

Френд спустився вниз на одну палубу та стрибнув. На мить він зник під водою, але швидко виринув і глянув угору. Корабель і досі рухався вперед, і фігура Френда поступово віддалялася.

— Давайте, Робінсон! — сказала Теодейт і стрибнула з поруччя[598].

Ґрейс Френч кинулася туди, де востаннє бачила Престона Прічарда в момент удару. Його ніде не було видно. Ґрейс підійшла до перил, зняла пальто та стрибнула у воду. Жилета на ній не було — вона планувала допливти до якогось уламка, за який можна вхопитися. Ґрейс увійшла надто глибоко у воду, і її затягло у вир, утворений рухом корабля.

Капітан Тьорнер уже зрозумів, що корабель потоне. Він одяг свій жилет, але залишився на містку, як і інші офіцери та стерновий Г’ю Джонстон. У рубці Марконі за містком головний зв’язківець Роберт Лейт підключив допоміжний ресурс електроенергії, щоб знов і знов посилати повідомлення з проханням про допомогу всім суднам поблизу.