Розділ «Частина IV Чорна душа»

Марґарет Макворт та її батько, Д. А. Томас, закінчили обід і якраз збирались увійти в ліфт на палубі О, коли Томас пожартував: «Думаю залишишся вночі на палубі — може, розважимося?»[570]

Макворт іще не встигла відповісти, як почувся глухий вибух — не гучний, лише глухий удар спіднизу. «Я розвернулася та вийшла з ліфта. Сходи виглядали якось безпечніше».

Її батько вирушив спробувати щось дізнатися. Маргарет, як і планувала раніше, відразу пішла у свою каюту на палубі В по рятувальний жилет. Корабель сильно нахилився, і йти було важко. Вона рухалась уздовж нижньої сторони коридору по куту між стіною і підлогою, де зіткнулася зі стюардесою. Вони, писала Макворт, «згаяли хвилину на вибачення»[571].

Узявши свій жилет, Макворт побігла в каюту батька та взяла ще один для нього. Вона піднялася на відкриту шлюпкову палубу та перейшла на лівий борт — він був вище. Їй здалося, що перебувати тут безпечніше — «якомога далі від субмарини».

Тут вона й зустріла свою знайому, з якою ділила стіл, Дороті Коннер, і запитала, чи може вона залишитися з нею, поки чекає батька. Жилет вона вдягла.

Нагору почав підніматися цілий натовп пасажирів третього класу — галасливий та енергійний.

Макворт повернулася до Коннер та зауважила:

— Я завжди думала, що корабельна катастрофа — це організований захід[572].

— Я теж, — погодилася Коннер, — але за останні 5 хвилин я дізналася до чорта нового.

Чарльз Лоріа стояв поруч із Елбертом Хаббардом та його дружиною. Він квапив їх спуститись у каюту по їхні жилети, але подружжя наче заціпеніло. «Містер Хаббард стояв коло поруччя й ніжно тримав руку своєї дружини; вони обоє наче були нездатні діяти»[573].

Лоріа сказав Хаббарду: «Якщо ви не волієте піти, то залишайтеся тут — я принесу їх вам»[574]. І Лоріа вирушив у напрямку своєї каюти.

Більшість батьків, почувши вибух, пережили особливий жах. Шестеро дітей родини Кромптонів з Філадельфії розбіглися по всьому кораблю, як і четверо дітей із родини Перлів, ньюйорківців. Корабель був величезний, і старші діти розважалися тим, що бігали всюди по палубах. Батькам доводилося розшукувати своїх дітей, які розгубились у натовпі пасажирів на шлюпковій палубі, який тільки ріс, причому ще й тримати в руках немовлят і не давати розбігатися малечі.

Нора Бретертон, 32-річна дружина журналіста з Лос-Анджелеса, придбала квиток для себе та двох своїх дітей, Пола та Елізабет, яких вона везла в Англію у гості до своїх батьків[575]. Полу було 3 роки, а Елізабет — Бетті — півтора. Бретертон, крім того ще й вагітна, подорожувала сама, бо її чоловік мусив залишитись у Каліфорнії через роботу.

У неї була каюта другого класу ближче до корми на палубі С — палуба-притулок. Перед обідом вона залишила дочку на «гральному майданчику» на верхній палубі, а потім віднесла сина в каюту спати.

У мить, коли вдарила торпеда, вона перебувала на сходах між двома палубами. Місіс Бретентон завмерла. Вона не знала, куди кинутись найперше: нагору забрати дочку чи вниз — забрати сина, що спав у каюті? Світло згасло. Корабель почав раптово хилитися, жбурляючи її з однієї стіни на іншу.

І вона побігла по дочку.

Повернувшись на місток, капітан Тьорнер почав роздавати накази[576]. Двигунам — «повний назад». Як гальмо використовувалися турбіни заднього ходу — корабель треба було повністю зупинити, перш ніж можна буде безпечно спустити шлюпки. Двигуни не відповідали.

Тьорнер наказав старшині-стерновому Г’ю Джонстону різко повернути в бік берега, до якого ще було з дюжину миль. У найгіршому випадку він виведе корабель на берег, зменшуючи небезпеку затоплення.

Джонстон стояв у стерновій рубці, невеликому приміщенні на містку. Він повторив команду Тьорнера, підтверджуючи її отримання, та повернув штурвал так, щоб корабель став під кутом у 35° до берега.

— Так, хлопче, — мовив Тьорнер[577].