Розділ «Частина четверта Ім’я Каїн»

Ведур прислухався.

— Вже недовго, — відповів він. — До апогею ночі.

— Якби принаймні Йоганнес з мамою і дівчинкою повернулися! — сказав Нісс. — Щоб нам не довелося робити це самим. Троє людей зможуть подолати одну, навіть якщо вона сильніша за кожну з них!

— Ми це вже давно обговорили! — втрутилася Моа. — Я полечу і вдарю його в спину і…

— Тихо будь, Моа! — суворо крикнув Торіл. — Це тобі не гра із зорової скриньки!

Моа принишкла.

— Коли він прийде, — сказав Торіл, — і попрямує до виходу з тунелю, щоби здійснити свою погрозу, я вийду надвір і стану перед ним. Не хочу, щоби він знищив увесь край. Хай ліпше візьме мене в полон, і я робитиму для нього золото.

— Він ніколи не буде задоволений! — не погодився Ведур. — Торіле, залишайся тут! Він завжди буде погрожувати, він ненаситний, згадай першого Каїна! Він вимагатиме від тебе щораз більше і більше, а як не даси, він знову і знову погрожуватиме знищити край! Здавшись йому, ти нам не допоможеш. Моа має рацію. Нам треба спробувати затримати його.

Торіл стулив губи.

— А якщо нам це не вдасться? То що, будемо дивитися, як Каїн знищує нашу батьківщину? — запитав він. — А що буде з нами, коли не стане краю?

— Нам вдасться, хлопче, — спокійно сказав Ведур. — Ми його подолаємо. Ми маємо наші сили, і ми не боягузи.

У цю мить вони побачили, як маленька постать висунулася із входу в тунель і підтягнулася догори. Саме там, де донедавна росли Бріттині троянди. Якийсь час постать пильно роззиралася, а потім витягла з глибини кошик і поставила його на край тунелю.

— Хто це? — спантеличено прошепотів Ведур. — Хтось із вас його впізнає?

Маленька постать обтріпала з колін землю і випросталася. У цей момент із підвальних дверей на подвір’я вийшла людина.

— Каїн іде! — сполохано прошепотів Нісс.

— Час настав, — сказав Торіл і затамував подих.

Їделунґ постояв, не рухаючись, так, ніби його очі мали спершу звикнути до темряви; а тоді рвучко підстрибнув до маленької постаті, яка дивилася на нього з надією. Вовча шкура повільно сповзала з плеча.

— Хто ти? — крикнув Їделунґ. Йому було байдуже, що його можуть почути. — Ти той, хто робитиме мені золото?

Однією рукою він схопив ошелешеного прибульця за комір і підняв над землею, другою підібрав кошик. Вовча шкура впала на землю.

— Молодий чоловіче! — вигукнув малий, безпорадно бовтаючи ногами в повітрі. Його голос звучав радше обурено, аніж перелякано. — Чи так поводяться з королем?