Торіл кивнув і промовив:
— Це довга історія.
— У Сиву Давнину, — почав Торіл, зручно вмостившись на підлозі перед Йоганнесовим ліжком, — люди і медлевінґери сотні років жили тут, нагорі, на землі, яка тоді була нашою спільною батьківщиною. А може, і тисячі років, — продовжував Торіл. — Не знаю точно скільки.
— Не має значення, — нетерпляче буркнув Йоганнес.
Торіл кивнув.
— Антак, мій батько, як перед тим і його батько, і батько його батька, — хранитель історії. Після його смерті я успадкую його посаду. Тому невдовзі після мого Великого Дня він посвятив мене. Мусив це зробити.
— Мусив? — перепитала Моа.
Торіл махнув рукою.
— У той час люди і медлевінґери жили разом, і всім було добре. Люди були великі й сильні, допитливі й сміливі, вони винаходили багато нових речей. А медлевінґери володіли таємними силами, що іноді були корисні й людям. Так вони обмінювалися своїми вміннями, знаннями, силою та здібностями. І було добре всім, панувала повна гармонія: у великих будинках — люди зі зброєю, якою у будь-який момент могли нас легко знищити, і медлевінґери — у своїх маленьких селах поміж полями та лісами. Медлевінґери захоплювались людьми, та, звісно, не їхніми розмірами чи силою, а їхнім духом винахідництва, бо якщо нам, медлевінґерам, чогось і бракує, то це допитливості, яка підганяла б нас уперед. Назагал ми цілком задоволені тим, що маємо…
— Це точно! — закивала Моа, та це не збило Торіла з думки.
— …і найважливішим для нас є те, що ми можемо жити разом у мирі й злагоді. Іноді, коли нам потрібна була допомога, дехто з нас ішов у міста людей, і люди приходили і допомагали нам, використовуючи свої розміри, силу й дух винахідництва. Одні робили це щиро й нічого не вимагали від нас, інші жадали винагороди — щоби ми допомогли їм своїми таємними силами. Тож нам не завжди було легко.
— Ні? — здивувався Йоганнес. — А мені здається, що все чесно.
Торіл кивнув.
— Без сумніву, — сказав він. — Та іноді траплялося, що людський правитель вимагав, аби хтось із нас, хто вміє ставати невидимим, шпигував за його ворогом, бо йому кортіло швидше напасти й знищити чужу країну. Або щоби дощівник залив землі його недругів. Подібні речі траплялися часто, а це суперечить звичаям медлевінґерів. Уже тоді доходило часом до непорозумінь із людьми, але все залагоджувалося, бо значно важливішою для кожної зі сторін була допомога іншої.
— А чому ж я ніколи про це не чув? — з недовірою запитав Йоганнес. — Якщо це нібито тривало тисячі років?
— Ми ж також це все забули, — сказала Моа. — То чому ви мали пам’ятати?
— Ти чув про це, — сказала Моа. — Але так само, як і ми, ваш народ все більше й більше випроваджував цю історію у сферу казок та легенд. У вас же є оповіді про фей, тролів, домовиків і лісовиків, ельфів і…
— Лі-фей? — вигукнула Моа.
Торіл похитав головою.
— Це слово вони забули за стільки століть, — сказав він. — Вони ж думали, що лі-фей нема. Хто б їм пояснив, що «лі» означає «лісова»? У деяких місцевостях ці знання ще живі, але тут, де панує наука, про нас згадують лише в дитячих казках. Бо що глибше в минуле відходив час нашого співіснування, то менш імовірними видавалися людям перекази про медлевінґерів. Вони вже не вивчали їх у школах, забула про них і університетська наука. Це стало просто казкою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Медлевінґери» автора Кірстен Бойє на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя У пошуках Каїна“ на сторінці 3. Приємного читання.