Розділ «Частина перша З дороги — і в дорогу»

— Тобі хмільного чи просто солодкого? — запитав пекар, коли Нісс і собі простяг руку. — Бачу, що краще солоденького?

— Атож, не хмільного, — кивнув головою підліток.

Ведур попрохав сина допомогти йому демонструвати винаходи, але Нісс тільки шалено затряс головою. А вже потім пояснив, що він же, мовляв, не знає, як діють ті батькові винаходи, то чим би він тут допоміг? Тепер хлопець стояв скраєчку, аби чимдалі від друзів, і тільки відчував, як калатає у нього серце.

Запалювач світла обійшов майдан зі своєю лучиною і засвітив смолоскипи, вставлені в тримачі обабіч вхідних дверей кожного будинку. Тепер Нісс міг краще роздивитися всіх, упізнав двох шкільних товаришів і пекаря. Усміхаючись і щось загадково наспівуючи, повз нього пропливла котрась лі-фея.

«Може, все й добре складеться?» — подумав Нісс, бгаючи полу куртки в правиці.

Коли б тільки запрацювали денносвіти! Тоді вже ніхто більше не сміятиметься з Ведура. Хоча б денносвіти! А як це підведе, то хоча б спрацювала зорова скринька — адже то було справжнє чудо поміж усіх цих винаходів: час до часу за чотирикутним склом з’являлися супроводжувані шарудінням і тріскотом картинки й постаті — нізвідки, ніби з повітря; вони рухалися й навіть видавали, крізь шумові перешкоди, якісь звуки й слова — але зрозуміти їх було годі. Отож коли б тільки Ведур запустив зорову скриньку — бодай на одну лишень коротку мить! — то опісля вже ніхто не глузував би.

А он Торіл: проштовхується крізь юрбу глядачів у передній ряд. Його руда чуприна блищить у сяйві смолоскипів, мов мідь, а важка срібна застібка-фібула на поясі свідчить: цієї осені її власника прийнято до кола дорослих.

«Тільки Торіла тут бракувало! — роздратовано подумав Нісс. — Цей бевзь шкіриться щоразу, щойно заговорять про Ведура. Таки треба було заїхати йому в пику, коли він співчутливо запитав мене в школі, як там ведеться моєму бідолашному батькові! Та ще й при всіх, щоби чули… Наступного разу таки заюшу йому носяру! Бо краще пізно, ніж ніколи…»

Юрба глядачів розділилася надвоє. «Та хоч би отой безглуздий вимішувач запрацював! Допоможіть, усі святі духи! — заблагав подумки Нісс і схрестив два пальці. — Або підігрівач води чи що там іще! Зараз почнеться дійство… І невже ж ніщо так-таки й не зміниться?!»

Проходом, який утворили шанобливі й приязні медлевінґери, наперед виступив невисокий чоловік, що поверх куртки накинув на плечі вовчу шкуру. Та шкура зісковзувала з його спини, бо вниз її тягла напхана стружками вовча голова з осклілими очима й люто вишкіреними зубами.

— Отже, любі мої медлевінґери! — мовив чоловічок, і враз на майдані запала тиша. Чоловічок, обіруч підтягнувши шкуру, притримував її лівою рукою. — Я повинен… Тож я оце тільки перепрошую вас, бо я тут так… Бо трохи поспішав, це таки правда… Отже, там, де була моя корона, я більше ніяк не міг… Адже я й справді, зважаючи на урочистість, що пасує цій нагоді…

— Слава! — вигукнув чийсь радісний голос із юрби. — Хай живе його королівська величність!

— Слава!.. Слава!.. — загукали й інші голоси. — Хай живе його королівська величність!..

Чоловічок ніяково відмахнувся і на мить забув, що шкуру треба тримати, тож вона зсунулася йому зі спини й упала на землю. Король, злякано охнувши, знову підняв її.

— Так, дякую, дякую вам, мої любі медлевінґери! Дякую — хай навіть я… Ви ж бачите, як я поспішаю… Я ж щойно порався в моєму городі, обробляв весняну грядку, такі чудові гіацинти, тюльпани, нарциси… коло кожного кущика як поколупаєшся, понахиляєшся, то… а воно ж… Але я подумав…

У першому ряді багатозначно кашлянула маленька товстенька жіночка, й промовець здригнувся.

— Ой, перепрошую! — вигукнув він. — Моя дружина дає мені навздогад, що… Адже сьогодні годилося би повести мову не про мій королівський сад, чи не так? Хоча я обіцяю вам, що ми й там зберемося ще якось-то разом, аби після довгої зими потішитися моєю весняною грядкою, хай-но перші конвалії…

Цього разу дружина кашлянула голосніше.

— Так! — сказав чоловічок і випростав плечі, силкуючись прибрати поставу, яку мають пам’ятники великих полководців. Тепер вовча голова билася йому об жижки. — Тож чи не пора нам перейти вже й до справи, любі мої медлевінґери? А справа наша сьогодні… Хоча, як по правді, то йдеться не про справу, а про Ведура, і це така справа…

Знову дружина кахикнула, і король зробив глибокий вдих.