Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Моя мати в Пржиці дуже часто довго жила сама, — сказав Вітіко, — а потім поїхала до родички в Ландсгут. Я тепер завжди сам.

— Не так, мій сину, — заперечив Любомир, — благословення твоєї матері та її бажання йдуть за тобою і щоразу повертаються до неї.

— Авжеж, мої думки повертаються до неї, — мовив Вітіко, — а її, звичайно, йдуть до мене.

— От бачиш, — мовив Любомир.

— Усі люди шукають свого майбутнього, — докинула Болеслава, — і вважають, що можуть досягти чогось доброго.

— А коли не шукають, — додав Любомир, — життя зупиняється. Ще добре, коли з чужини не приходить нічого, що пантеличить людей і збиває їх із пуття.

— Крім того, ще можна намагатися робити добро тим, хто живе навколо тебе, — мовила Болеслава.

— Я вже не сподіваюсь ніякого нового майбутнього і, коли буваю за мурами з людьми, які живуть навколо нас, — розповідав Любомир, — і вони запитують мене, або просять чогось, або ж я розмовляю з ними, то навколо мене таке добро, якого я їм бажаю.

— Дії та вчинки людини — теж її товариство, — сказала Болеслава. — Правда, шановний батьку?

— Те, що людина робить зі смиренням, — проказав чоловік на нижньому краї столу, — це її спадщина, яка лишається по ній, хоч яка незавершена.

— Якщо тільки щастя нашої країни ніхто не порушить, — спохмурнів Любомир, — і не прийде лихо в невинні хати, будинки і поля.

Після вечері одна дівчина підійшла до Болеслави і стала тримати під її руками срібну миску, друга дівчина зі срібного глечика почала зливати їй воду на руки, Болеслава помила пальці й витерла руки білим рушником, який тримала третя дівчина. Слуги подали кожному за столом миску для вмивання рук і рушник для витирання їх. Потім усі підвелися. Чоловік на нижньому краї столу знову, як і перед вечерею, проказав молитву, яку решта повторювали. Потім Любомир сказав Вітіко:

— Тебе проведуть у твою кімнату, хай тобі добре спиться під нашим дахом.

— Нехай ваш перший нічний спочинок у нашому домі буде добрим, — побажала Болеслава, — і прокидайтесь радісно, як властиво у ваші роки.

— Амінь, — закінчив Любомир. — Бувайте здорові, мої родичі!

— З Богом! — гукнули чоловіки.

Чоловік у білому вбранні тепер знову відчинив стулку дверей, одна з жінок пішла попереду з восковою свічкою, Болеслава — вслід за нею, після Болеслави пішла друга жінка і троє дівчат. І потім вийшов Любомир, присвічував йому Слава. А Вітіко сказав чоловікам, які стояли навколо:

— Бувайте здорові і не згадуйте лихом!

Після цих слів чоловіки підступили до Вітіко й подали йому руки.

— На добраніч із нашою гостинністю і нашою охороною в цьому домі! — побажав чоловік, якого Любомир назвав Растиславом.