Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Це Видимир, мій родич, він теж допомагає мені в моїх обов’язках.

Потім показав на третього й мовив:

— Це Вентислав, мій родич, і він допомагає мені в моїх обов'язках.

Потім показав на цілий ряд чоловіків і мовив:

— Це Кодим, Момир, Диш, Дерад, Вацлав, а це Гостивіл. — І після кожного імені додавав: — Це мій родич, що допомагає мені в моїх обов’язках. — А в кінці додав: — Я всім їм удячний, і ми запевнили одне одного у взаємному захисті.

Після цього Любомир напівобернувся до Вітіко і вигукнув:

— Цей юнак — Вітіко, наш сусід у Лісовому краї і, поки йому подобається, наш гість.

— Ласкаво просимо! — гукнув один із чоловіків.

— Ласкаво просимо! — гукнув другий.

— Ласкаво просимо! — гукнули всі.

Коли вітання скінчилися, відчинилися двері, принесли в різних посудинах наїдки та напої і поставили їх на стіл.

— Помолімося Богові! — закликав Любомир.

Чоловік у бахматій темній сутані, що стояв геть позаду, підійшов до столу і вголос проказав молитву, яку решта повторювали.

— Сіме, покажи місця, — звелів Любомир.

Чоловік у білому вовняному вбранні, який відчиняв двері, коли слуги принесли страви, показав Вітіко стілець і рухом руки, що був зрозумілий усім, показав стільці решті чоловіків. Любомир і Болеслава сіли самі.

Любомир сидів на чолі столу. Праворуч від нього сиділа Болеслава, ліворуч — Вітіко. Коло Болеслави сиділи її жінки. Троє дівчат стояли позаду їх. Чоловіки сіли по обидва боки столу. Сиділо ще й кілька юнаків. На нижньому краї столу сидів чоловік, який проказував молитву.

Страви складалися з телячої печені, птиці, риби, дичини, а також хліба і різних пирогів. Напоєм було вино, яке з великого цебра наливали в срібні келихи. Наготові стояли і кухлі з пивом.

— Багато років тому зі мною за стіл сідали і мої сини та доньки, — проказав Любомир, — але тепер усі, слава Богу, роз’їхалися, коло мене не лишилося жодного, але всі заснували свої родини і живуть із ними.

— Таж так, — мовила Болеслава, — замолоду людина живе з батьком-матір’ю, згодом із дітьми, а на старість сама.

— Та все ж не сама, — заперечив Любомир, — бо ми тут у замку серед людей, а як вийдемо на мури або на пагорб десь за мурами, то бачимо чагарники, ліси й пагорби, за якими живуть наші діти, а вони знову-таки мають коло себе своїх дітей, що теж належать до нашого роду. Ми думаємо тут, вони думають там, ми їздимо туди, вони їздять сюди.