Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Оскільки ви, з’ївши хліба та солі, прийняли гостинність мого дому і вшанували мене, то поділіть зі мною вино та пиріг.

Гульдрик кивнув одному слузі, і той порізав пиріг, другий слуга наповнив шість келихів.

Кожен із п’ятьох чоловіків узяв собі келих і пив із нього. Потім кожен узяв шматок пирога і їв. Після цього й Вітіко випив зі свого келиха і взяв шматок пирога та їв.

— А тепер лишайтесь у моєму замку так довго, як вам до вподоби, — запросив він гостей.

— Ми лишимось так довго, як дозволяє наш час, — сказав Бореш, — бо ти приязно прийняв нас під своєю покрівлею.

— І ти всякчас жив у Гості? — запитав Вітіко.

— Я сидів там безвилазно, — відповів Бореш. — Тільки раз на рік я вибирався до Праги на день поминів, який князь Собеслав і княгиня Адельгайда визначили ще за свого життя. Там я молився на їхній могилі. Князь Владислав щоразу давав мені дозвіл.

— І багато людей приходило на помини? — запитав Вітіко.

— Багато, — відповів Бореш. — Усі священики Вишеградського замку, священики з Праги і обох передмість. Абати та інші чужі священики, старі лехи земель і навіть молоді, багато простолюду. Коли великий князь у Празі, він із княгинею теж бере участь у поминах, а як його немає, то тільки княгиня.

— Я думаю на наступний день поминів Собеслава і Адельгайди поїхати до Праги і взяти з собою свою дружину Берту, — мовив Вітіко.

— Якщо буде спокій і ти не будеш змушений піти на війну, — зауважив Бореш.

— Буде цілком спокійно, — кинув Вітіко.

— Князь збільшує число своїх воїнів, — взявся розповідати Бореш, — наказує, дбає про військовий припас і зміцнює свої замки.

— А замок Госта вже готовий? — запитав Вітіко.

— Ще не готовий, — відповів Бореш. — Укріплення зміцнили і подовжили. Сам великий князь кілька разів навідувався до замку й казав: лишайся, Бореше, в своєму гнізді і зміцнюй його. А тепер викликав мене до Праги і сказав, щоб я вибрав собі чотирьох чоловіків і поїхав до тебе. Я взяв собі чотирьох людей і тепер я тут.

— А покої, де жили Собеслав і Адельгайда, ще досі в своєму колишньому стані? — запитав Вітіко.

— Владислав, син Собеслава, після смерті свого батька виїхав із замку, — відповів Бореш, — і вже не повертався в нього. Адельгайда звеліла повісити темні тканини в кімнаті, де помер Собеслав, потім жила в ній і сама там померла. А потім виїхала й решта дітей. Великий князь Владислав звелів судовикам усе обдивитись та описати і все лишив так, як є. Я і Велькаун та Бавор, що їх дали мені, доглядаємо майно. Ліжко з ведмежим хутром ще досі стоїть у кімнаті, на ліжку лежить скринька, а в скриньці є червона коробочка з золотим хрестиком, якого князь давав тобі, коли посилав у Прагу. В тій кімнаті стоїть ще й великий хрест.

— Я дякую тобі, Бореше, — мовив Вітіко. — Оскільки ясновельможний князь Владислав послав тебе до мене як вірного слугу Собеслава, він шанує пам’ять про Собеслава і пробачить, що і я віддав йому шану й запитав спершу про те, що стосується Собеслава і Адельгайди. А тепер, Бореше, чого хоче від мене ясновельможний князь і чи ця звістка призначена тільки мені?

— Вона призначена не тільки тобі, — відповів Бореш.

— Тож дай я почую цю звістку серед своїх людей, — мовив Вітіко. Вдарив палицею по дзвону, а коли зайшов слуга, звелів йому: — Гульдрику, запроси Беду та моїх людей до зали, прийшла звістка від високого князя Владислава.