Розділ «Частина п'ята Затемнення півмісяця»

— Гєзюню! Обережно! Сакин! Стережись!

Передові турецькі загони з жахом попадали ницьма на землю, сподіваючись, що диявольське колесо перекотиться через них. Але воно вже стало вогненним колесом, яке іскрило навсібіч: стріляло полум'ям, випльовувало розпечену олію, осипало голені голови й кунтуші палаючими фіолетовими вогняними тюльпанами. З сичанням, тріском і громом колесо перескочило через голови турків, розсипаючи зміїсте проміння, викидаючи червоні, сині й жовті зірки.

— Медед, аллах!

Навіть найсміливіші загони зі страхом відступили. Давлячи один одного, воїни тікали, рятуючись від небаченого сатанинського породження.

А колесо, мов наділене розумом і волею, мчало за втікачами, збивало їх з ніг, обсипало вогнем, дощем розплавленого жиру, палаючою сіркою, розряджало рушниці, так що турки стріляли один в одного, забризкувало киплячою олією очі, рот, вуха, шию. І пекло так жахливо, що навіть вмираючі переверталися від болю. А вогняне колесо котилося все далі. З нього вилітали довгі палаючі блискавиці, збиваючи ясаулів разом з їхніми кіньми. Довгі язики полум'я пропікали тіло до кісток. Дим душив. Гуркіт оглушав. Полум'ям поймалися загони, побіля яких проносилося колесо. Залишалися тільки сотні скарлючених від жару, обвуглених трупів, на яких посмикувались і підстрибували, як божевільні, страшно попечені турки.

Колесо, оповите димом, котилося далі, викидаючи сотні блискавиць.

— Етішир! Етішир! Аллах! Медед!.. Вай!..

Марно лютували ясаули, марно шмагали солдатів по лицях канчуками з шипами. Воїнів, які б погодилися йти на штурм зовнішніх укріплень Егера, вже не знайшлося. А тут ще й угорці повискакували у вилом, наче розлючені леви, і, нікого не щадячи, рубали, били, кололи всіх, кого до оціпеніння нажахало вогняне колесо.

«Назад, назад!» — заспівала в фортеці сурма.

Гергею насилу вдалося повернути своїх солдатів.

— Гей, бочку! Давайте ще бочку!

Бочку підкотили. Останні загони турецького війська з гулом розсіялися, брязкочучи зброєю. Залишилися тільки гармати, налякані верблюди і приголомшені топчу.

Добре, що Мекчеї вийшов з підземелля, де вели підкоп, і повернувся до Старих воріт, де він командував, інакше турки під землю увірвалися б до фортеці зразу у трьох місцях.

Поки на земляному насипу ворогів жахало вогняне колесо, турки просовували списи в розколини поміж камінням. Те саме робили й угорці. Біля Старих воріт Мекчеї повів зустрічний підкоп, і турки повтікали.

Наостанок турки підпалили ворота, маючи намір прорватися тут, але за ворітьми наткнулися на товстий міцний мур. Своєчасно Мекчеї наказав замурувати ворота!

Гергей, побачивши, що біля його вежі солдати раз по раз влаштовують вилазки, а турки мов навіжені тікають від вогняного колеса, накрив гармати і ящики з порохом мокрими шкурами, чоловік десять залишив на варті, а решту повів до Старих воріт на допомогу Мекчеї.

Та Мекчеї вже не потребував допомоги. Жах передався й тій частині турецького війська, яка штурмувала Старі ворота. З виставлених сюди загонів іще трималися тільки тюфенкчі. Вони нишпорили довкіл воріт, стріляли, знову заряджали рушниці й палили безперестанку.

На мурах, примостившись за тином, стояли вартові, а біля підніжжя мурів і в їх нішах солдати з середини фортеці відбивались від турків, щохвилинно нагинаючись і просовуючи в розколини списи.

Гергей вибіг на мур і, захистившись щитом, подивився вниз. Біля підніжжя муру копошився ворожий загін, недосяжний пострілам ні згори, ні збоку. Угорці намагалися діставати їх списами крізь щілини, але турки відскакували й притискалися до муру або ж сідали навпочіпки якраз у тих місцях, де не було щілин. Одні тримали в руках мішки, інші — каміння. Мішками й камінням вони намагалися позатуляти бійниці, щоб угорці не могли стріляти в них.

Обложенці виштовхували каміння і мішки й кололи турків списами.