Розділ «Частина п'ята Затемнення півмісяця»

Ева побачила, що обличчя Гергея чорне від кіптяви, вуса і вії обсмалені, на правій руці товста перев'язь.

Але і її обличчя було невпізнанне — на нім запеклася кров, налипла кіптюга. На цьому закривавленому обличчі світлими плямами вирізнялися лише білки очей.

Усе єство Гергея пронизав якийсь благодатний теплий струмінь. Таке ж відчуття огорнуло його й тоді, коли, розшукуючи млинарське колесо, він побачив у вікні палацу ці ж очі.

— Гергею! — тихо промовила жінка.

— Ево! Ево!.. Як ти потрапила сюди?

У голові блискавично промайнуло все, що він чув про свого сина, згадалося й те, що він помітив нині в поведінці жінки, яку сприйняв за зброєносця. І лише тієї миті до серця Гергея дійшло найскорботніше. І по закіптюженій від пороху щоці його покотилися великі й гарячі сльози.

22

Три дні виносили турки мертвих після того страшного приступу. Тягали їх і дервіші, і неозброєні асаби.

Біля підніжжя мурів мертвяки лежали купами. В ровах стояли калюжі крові, подекуди навіть довелося прокласти містки — інакше не пройти. Побіля трупів валялися поламані щити, понівечені бунчуки, шаблі, списи, стріли, рушниці. Над землею висів жахливий трупний сморід.

Вдень і вночі тягали турки своїх мертвяків. Лише з-під зовнішніх укріплень довелося винести вісім тисяч трупів. Останнє тіло винесли на третій день, коли вже пострілами доводилося відлякувати зграї ворон.

Але й угорців полягло багато. Першого ж ранку після приступу священик Мартон проспівав похоронні католицькі молитви одразу над трьомастами небіжчиками.

Триста полеглих лежали довгими рядами довкіл братської могили. Посередині витягнувся священик Балінт у білій сорочці і єпітрахилі. Поруч з ним лежав обезголовлений старий Цецеї, вісім лейтенантів, зброєносець Балаж з матір'ю, макларський мірошник Мате Сьєр, фелнеметський коваль Гергей Гашпарич, дружина Ференца Ваша, жінки і багато, багато інших закривавлених мертвяків. Лежали тут і трупи, яких не можна було впізнати. Ось лише одна голова, а поруч — тільки рука чи закривавлене лахміття, а в ньому взута в чобіт нога.

На похорон прийшли всі офіцери, що лишилися в живих. Сам Добо стояв з непокритою головою, тримаючи в руках прапор фортеці.

Коли священик покропив небіжчиків святою водою, заговорив Добо. Скорботною була його промова.

— Знявши шолома, стою я перед вами, дорогі мої соратники. Ваші подвиги героїчні, бо ви у крові і у вогні життя свої поклали за святе діло! Душі ваші вже там, за зорями, у одвічній вітчизні. Хай буде благословенним ваш прах і нині, і в майбутньому! Я схиляю перед вами, славні герої, бойовий прапор фортеці. Ви полягли за вітчизну. Вам уготована нагорода на небесах. Прощайте! Ми зустрінемось у сяєві вічного життя, перед лицем короля Іштвана.

І мертвих одного за одним опускали в могилу під салют фортечних гармат.

З неба сипав лапатий сніг.

Неділя, шістнадцяте жовтня. Пополудні Добо здрімнув годинку, та як тільки зігнав сон з очей, сів на коня і поскакав до Шандоровської вежі.

Захисники фортеці вже не закладали мурів, а просто сиділи чи стояли біля виломів.

Був похмурий осінній день.