Розділ «Частина четверта Лихоліття Егера»

Добо був приголомшений.

— Вмер?..

— Вмер! — гірко відповів Мекчеї.

— Роботу не припиняти! — крикнув Добо тим, хто залишався на вежі.

Він зіскочив з коня, зняв з голови шапку, підійшов до мертвого і скорботно дивився на нього.

— Мій добрий Томашу Бойкі... Стань перед господом богом, покажи йому свої криваві рани й укажи на нашу фортецю...

З непокритою головою, скрушно дивився він услід ношам, поки ліхтар не зник за рогом конюшні. Потім Добо знову сів на коня і заквапився до другого пролому, який був позаду палацу.

Там Золтаї порався біля великого кільця каната — хотів скріпити ним бруси, щоб замурувати пролом. Він допомагав тягнути канат і квапив людей:

— Не бійся, тягни як слід — канат не ковбаса, не розірветься! Та тримайте міцніше, хай вам чорт! Тягніть веселіше! Так, начеб турецького султана на шибеницю тягнули!

Бруси, потріскуючи, притискувалися один до одного. Теслярі, ковалі вбивали залізні скріпи, насипали землю, клали каміння, скріплюючи його вапняним розчином — квапилися залатати пролом, пробитий турецькими гарматами.

Добо гукнув нагору Золтаї:

— Спускайся!

Золтаї відпустив канат, але ще кілька разів гукнув працюючим:

— Забивайте скріпи, і якомога більше!

Добо поклав йому руку на плече.

— Йди спати, сину мій! Треба зберегти сили і для завтрашнього дня.

— Зараз, зараз, ще лишень кілька бочок покладемо!

— Кажу ж тобі, іди спати! — гарикнув Добо.— Раз, два!

Золтаї підніс руку до шапки і мовчки пішов.

Добо не терпів заперечень.